Люко Дашвар - Покров

— Для чого? Однаково нічого не забуду. — Коло замикалося.

— От чому ти все про себе?! — обурювалася Мар’яна. — Ніби тільки тобі горе!

— Твої — всі живі…

— А Гоцик? Макар, Галинка? Ти їх не знала? Вони не свої?

— Не перекручуй! Ярко твій живий…

Мар’яна наливала собі знов, кривилася.

— Нічого не вийде… Тепер знаю, чому в мене дітей ніколи не буде. Дві тітки колись мужика не поділили, а мені — результат.

— Нащо вірити в таку дурню?! — подруги мінялися ролями, і тепер уже помаранчеве марево тягнуло Мар’яну з чорної ями. — От я вийду… Піду в інститут нефрології…

— Ти теж не хотіла вірити Кривошиїсі! І що? Де ти тепер?!

Помаранчеве марево тремтіло, хиталося, чи то Мар’яні в очах пливло.

— Що з нами буде, Мусько? Мене посадять, ти багатійкою станеш.

— …І викуплю тебе з тюрми, якщо адвокатам не вдасться по-нормальному довести, що ти невинувата.

- І всіх — нафіг! Еге ж? — помаранчеве марево сміється. — Поїдемо кудись далеко далеко… У Фінляндію!

— Там холодно.

— Значить, бактерій мало. Не хворітимемо.

— Мені однаково.

— Значить, у Фінляндію! Ігор там був… Розповідав.

Мар’яна усміхається розчулено.

— А Ярко навчається в Італії…

— Гайда в Італію. Може, перетнетесь.

— Раніше перетнемося, — уже ледь ворушачи язиком, відповідає Мар’яна. — Ми ж рідня… Грошики ділитимемо на днях.

Гроші вабили. Як не намагалася Мар’яна тримати під контролем головне — щоби батьки з бабцею в Дорошівці жили в спокої, щоби адвокат займався Полиною справою без дурнів, — усе неодмінно поверталося до грошей. Мордувалася: скільки їх? На що вистачить, коли розділять із Ярком навпіл? У Мар’яни список першочергових важливих витрат уже складений: тата вилікувати в найкращих закордонних фахівців із проблем хребта, хату в Дорошівці зробити сучасною і комфортною, бо попереду зима, і як батькам дрова тягати? Треба котел нормальний, дім утеплити, мати надумала кролів розводити, баба Ната геть без зубів, а то копійка, автівку би їм… Одразу веселіше стане — і по продукти до райцентру, і до Києва в будь-який час. А Полі хату пообіцяла, і то не маячня. Поля в селі одужає. І фельдшерів у Дорошівці нема, а Поля — крута, Поля будь-якому лікареві фору дасть.

— Тільки би витягти її спочатку, — шепотіла. — А то теж, можливо, до біса грошей вартуватиме. І куртка зимова в Полі «економ-класу»…

Та й самій Мар’яні не завадило би… одягнутися, узутися, відремонтувати хрущовку, придумати собі заняття, щоби страшні думки відступили, не мордували щодня, нагадуючи: хоч що роби, та твоє життя — порожнє. Остання…

— Клята Перпетуя! — шепотіла, хоч у хвилину відчаю сама для себе висунула гіпотезу, що Перпетуя, сама не відаючи того, залишила гроші для того, щоби Мар’яна могла скористатися недешевими послугами репродуктологів, завагітніти за будь-яких умов чи принаймні заплатити таки сурогатній матері.

— Побачимо, на що тих грошей вистачить, — бурмотіла, і думки знову поверталися до грошей.

Ані канадські банкіри, ані Стороженко з ін’юрколегії, ані Пітер і досі конкретно не роз’яснили Мар’яні через що, власне, крім одкровень Перпетуї, колотиться давня спадкова справа. Яка ціна питання?! Усе закінчувалося обіцянкою знайти Ярка й тоді вже прояснити картину. Та пошуки ускладнювалися. Зустріч спочатку відклали на день, потім знову… Пітер розгубився.

— Здається, Ярко таки помер, — відвів очі. — Не можемо знайти ані його, ані його батьків.

Мар’яна отетеріла: не буває такого! Вони з історичної давнини долі людські вихопили голими руками, як меткий ведмідь форельку з джерела.

— Жартуєш? Адреси є, телефони! Сусіди й рідні є! Ніхто нічого?! В Ізюм телефонували? Там Яркові батьки!

- Ізюм за п’ятдесят кілометрів від Слов’янська, — відповів Пітер. — Кажуть, Раєвські навесні збиралися туди. З Ярком чи ні — невідомо, але… у Слов’янську ми перевірити не можемо. Небезпечно. У будь-якому випадку ми повинні Ярослава знайти: живого чи… — замовк. — Без цього справа не зрушиться.

Ярко на сході? Мар’яна вийшла з ін’юрколегії, посунула до метро. «Я таки проклята, зурочена й наївна до повного ідіотизму. Вся ця історія з Дорошами від початку… від першого слова Хотинського про заповіт перетворила моє життя на страшний сон, і я в ньому програю, безкінечно програю, як остання лузерша, і вже сама не розумію, чого хочу. Я вже не розумію, чому серце так хвилюється за Ярка? Може, бо кров одна, і тільки? Нам разом ніколи не бути, то вже зрозуміло, і не тому, що Ярко молодший, трохи божевільний і не бреше… Ні, не тому. Не може хлопець сказати: «Ти — моя жінка», а потім зникнути на півроку. Справи? Маячня! Кого захищав і з ким боровся, коли мені був потрібен захист! Чому не розшукав мене?! Що я взагалі про нього знаю, крім красивої казочки про кватроченто?… Нічого! Ні… Треба викидати все те з голови! Налагоджувати хоч подобу нормального життя, бо — кисіль! Розповзлася, ніяк себе докупи не зберу, а мені треба… Може, всім пофіг, та в мене сім’я. Татові допомога потрібна, мамині мізки підкрутити, бабцю втішити… Хоч з грошима, хоч без них!..Але краще — з грошима. Мені не шкода! Хай половина Яркові. Хай він живий буде, братик мій…»