Люко Дашвар - Покров

— Мені все зрозуміло, — Мар’яна зажурилася при згадці про дитину. Спробувала підтримати себе оптимістичними думками про репродуктологію, альтернативні методи, навіть підкуп чи всиновлення.

— А ви, пане Раєвський… — Стороженко підійшов до Ярка, побачив розстібнутий ґудзик на його сорочці, застібнув, усміхнувся. — Ви мовчали увесь час. Розумію… Надто багато приголомшливої інформації для одного дня. Пані Озерова встигла познайомитися з посланням Перпетуї раніше, їй легше, а ви…

— Мені все зрозуміло, — відповів Ярко.

Перестрілись очима. Ярко дивився на Мар’яну ошелешено й здивовано.

— Отже, на сьогодні все? Побігли наречених собі шукати? — зухвало запитала Мар’яна Стороженка. Підвелася.

— Ні, ні! Тепер маємо письмово зафіксувати вашу згоду з вимогами нашої шановної Перпетуї. Зараз ми підготуємо документи…

— Я не згоден, — Ярко підвівся, знизав плечима. — Вибачте, — пішов до дверей.

У Мар’яни щелепа відвалилася, та впоралася — ніхто не помітив, — вигукнула Яркові услід:

— Дякую, братику!

За Ярком біг Стороженко:

— Не поспішайте, не робіть дурниць, юначе! Ваш підпис лише засвідчує, що ви все ще у грі. Ну, не вийде за рік… Що ви втрачаєте? Нічого. А якщо ви зараз відмовитеся, назад ходу не буде.

— Вибачте, — Ярко винувато усміхнувся й вийшов із кабінету.

Розгублений Стороженко глянув на Мар’яну.

— Несподівано, але… вітаю. Ви лишилися єдиною спадкоємицею, — насупився, глянув на співробітників. — Може, хлопець хворий? У нас є інформація щодо його осудності? Хтось перевіряв, чи не лікувався він у психіатра?

— Шеф, його хвороба — неповага до свого роду, — іронічно відзначив рухливий співробітник ін’юрколегії.

— Думаю, у нього просто інші життєві принципи, — сумно зауважив Пітер.

— Якщо вдуматися, дурнішого способу стимулювати процес дітонародження я не пам’ятаю, — сказав спокійний.

— Невже? — здивувався Стороженко. — А як на мене, то все логічно: гроші молодій сім’ї потрібні завжди. Правда ж, пані Озерова?

— Може, почнімо оформлювати документи? — спитала Мар’яна. — Я вже втомилася… — додала й чомусь відчула себе останнім лайном.

Пітер наче відчував: Мар’яні кішки на душі шкребуть, — опікав делікатно, шляхетно. Жодного разу не нагадав, як узимку пробудив дівчину на Майдані вдосвіта, прошепотів: «Ти запала мені в серце»: поклав мрію в глуху скриню, зачинив, сховав у найдальший куток. А Мар’яна все уважніше придивлялася до чемного освіченого земляка з громадянством Канади. Теж варіант. «Мусь, ти чьо… Варіант — супер!» — сказала би Поля. Мар’яна з Пітером зустрічалися щодня — будь- який рух у спадковій справі вимагав документальних підтверджень. Пітер допомагав розібратися з юридичним крутійством, проводжав до рогу, завжди пропонував альтернативу:

— Викликати тобі таксі чи прогуляємося?

Усе частіше Мар’яна просила:

— Прогуляймося.

Тинялися київськими вулицями, тягнули одне одного до улюблених місць, бо обоє тут народилися, виросли…

— Ти давно переїхав? — цікавилася Мар’яна.

— Після сьомого класу, так що спогадів лишилося немало.

— А з приводу повернення в Україну… Жартував?

— Ні.

— А сім’я?

— Дружина пішла до іншого. Забрала синів.

— Вибач, чому? Не відповідай, якщо болить.

— Уже вилікувався, — Пітер знизував плечима. — Чому пішла? Не знаю. Мені взагалі дуже важко зрозуміти мотиви жінок. От ти…

— Ага… Я!

— Невже не помічала, наскільки Хотинський холодна і прагматична людина?

— У мене були на нього плани, — признавалася Мар’яна. — Тобі важко зрозуміти… Ти здобув гарну освіту, маєш бізнес. А тут… Якщо ти залишишся для того, аби освіжити світлі спогади десяти-дванадцятирічного хлопчика, на тебе чекає неймовірне розчарування.

— Я — реаліст.

— Справді? А мені здавалося, романтик.

— Чоловіки змінюються, коли поряд… — Пітер замовкав, та одного разу дружньо цьомнув Мар’яну в щоку, додав: — …близька людина.

Знітилася, спитала в лоба:

— Ти кохаєш мене?

Саме сиділи на відкритому майданчику кав’ярні на Подолі. Пітер відставив кухоль із пивом, кивнув — так.

— Тоді… - Мар’яна дивилася Пітерові в очі. — Пропоную тобі свою руку і серце.

Пітер усміхнувся сумно.

— Поспішаєш виконати умови Перпетуї?

— Дуже поспішаю!

— Чесно…

— Хіба погано? Я тобі не байдужа, ти мені — справжній друг. Так поможи, Пітере! Польці точно захмарну заставу суд визначить, я ж маю її викупити! Більше нема кому! Я тільки заради цього…