Люко Дашвар - Покров

— Мар’яно, я, звісно, тебе розумію, але… Якби ще йшлося про те, щоби забігти до рагсу, розписатися… Але — вінчання! Перед Богом присягтися одне одному у вірності… Як ти собі це уявляєш?…

— Дідько, вінчання! Вибач, забула, що треба повінчатися. Проїхали.

— Зачекай… — Пітер задумався. — А давай так… Дійсно, розпишемося. А чи просто житимемо разом. Для заповіту те — що є, що нема. А ти придивишся до мене… Подумаєш і, можливо, справді захочеш щиро й назавжди присягнути мені у вірності.

— А просто заради мене збрехати в церкві — слабо? — роздратувалася Мар’яна.

— Ти вимагаєш неможливого, — відповів Пітер. — Вибач.

— Ти просто ніколи не жив у злиднях! — розсердилася Мар’яна.

— Річ не в тім. Цінності різні.

— Я і не збиралася на ті гроші брюликів накупити. Мені є кому помагати. Батькам, бабці, Полі… Куди оком не кинь — усюди біда. Асфальт до Дорошівки прокладу, газ, може. Чи вітряки поставлю, там вітри, знаєш, які сильні… Є куди гроші витратити.

— Ярослав Раєвський, здається, теж не з міліонерів, але відмовився від спадку.

— То його справа. Навіть не хочу знати чому!

Пітер глянув на збуджену дівчину сумно.

— Він кохає тебе, Мар’яно. Для нього гроші, які забороняють кохати, — нісенітниця.

— Зрозуміло! Ярко — янгол, а я — погана.

— Я теж, повір. Такий, як ти, як багато інших. Компроміс — наше кредо, а він — інший. У Кіплінга є вірш такий… Українською приблизно так звучатиме:

Я відійшов помочитися не туди, де вся солдатня.

І снайпер тої ж миті мене в інший світ відправив.

Я думаю, ви неправі, висміюючи мене,

Того, хто принципово не міняє правил…

Мар’яна роздратувалася: та скільки можна віршів! Тато весь час із тими віршами, навіть у Дорошівці Бродського цитує: «В деревне Бог живет не по углам, как кажется насмешникам, а всюду…» Тепер от Пітер…

— Хотинський би радо відгукнувся на пропозицію обвінчатися заради грошей, — почула голос Пітера, підхопилася як підстрелена.

Пітер зрозумів, що перегнув палку, подався до дівчини, перекинув кухоль з пивом: Мар’яно, вибач!

Та Мар’яна вже йшла геть.

Пітер наздогнав її за квартал. Обхопив за плечі.

— Вибач, я бовдур.

Вивільнилася:

— Просто йди геть!

— Зачекай! — гукнув. — Я… згоден. Вінчатися…

Зупинилася, дивилася на Пітера ошелешено.

— То ж неможливо.

— Немає для нас… звичайних людей… нічого неможливого! — із гіркою прикрістю усміхнувся Пітер. — Принаймні я не брехатиму перед Богом. Хочу бути з тобою до смерті… У радості й журбі…

Батьки і бабця Ната дочекатися повернення Мар’яниного не могли. І хоч телефонували щодня, розпитували про справи, одразу по приїзді всадовили: розповідай! Як із тим спадком, чи вартий наших нервів, бо ми тут усі знервувалися, Аїда навіть їхати до Києва зібралася, хоч — не на часі! — кролів десяток завела, а тато допоміг клітки збити.

— Як?! — не повірила Мар’яна, бо тато ще не підводився. Та з’ясувалося, що Валя не тільки вірші любить, а ще й руки майстровиті має. Клітки збирав на кухонному столі, потім прийшов Іван сусідський, помагав їх за хатою встановити в тихому місці, де протягів нема.

— Тато, я рада… — Мар’яна бачила — тато повертається…

— Дізнався, кому належать залишки маєтку Дорошів, — відповів тато. — Вони в комунальній власності району. За радянських часів там був тубдиспансер, а коли виїхав, будівля дуже швидко зруйнувалася. Можна було би… реставрувати. Хай би там звучали вірші й музика…

— На які гроші? — встрягла бабця.

— От нам Мар’яна зараз усе розкаже, — постановила Аїда. — А то ви — як не про кролів, так про творчість. Кому тут творити?

— Усім… — сказала Мар’яна. — Кожна людина має займатися вільною творчістю… Кватроченто.

— Доню, не відволікайся вже, — попросила Аїда. — Розповідай!

— Добре, — чисто, як Ярко, раптом сказала Мар’яна. — Я заміж виходжу.

Валя, Аїда і баба Ната як сиділи-стояли, так і застигли. Мар’яна одразу і не допетрала, чому в очах жах.

— За того… блядуна? — врешті спитала баба Ната.

— Господи, ні!

— А за кого ж тоді?! — приголомшено розвела руками Аїда. — Більше ж нікого не було!

— Знайшовся!

- І де? — спитав тато.

— На Майдані познайомилися. Він — наш, з України, але давно в Канаді живе.

— На Майдані було багато прекрасних людей, — усміхнувся тато.

- І виродків немало! — вставила Аїда, заглядала доні в очі. — Ти ж не поїдеш?

— Скоріш за все, що ні. Пітер хоче в Україні залишитися, — Мар’яна таки всілася, і години зо дві рідня атакувала її запитаннями про нареченого: і де працює, і скільки заробляє, і де живе в Києві, і чому Мар’яна його з собою не взяла. Та найбільше Мар’яну ошелешило просте татове запитання.