Анджей Стасюк - Схід

Але навіть з цією тоненькою пачкою між простирадлами вони мусили відчувати якесь задоволення. Жили в місті. На його краю, та все ж. Не чули задухи стайні. Не горбатилися вздовж рядів картоплі. Мама користувалася парфумами. Мали програвач і платівки з Поломським і Куніцькою. Але картопля росла в городі поряд з айстрами, і також пам’ятаю свиню чи кабана в саду поза домом. З ним була морока, бо час до часу він розбивав огорожу і виривався на свободу, ніби передчуваючи власну долю. Село йшло за ними. Вони забрали його із собою. Ми були селянами з кабаном, містянами з програвачем і пролетаріатом, що о шостій ранку стоїть біля верстата. І водночас ніким не були по-справжньому. Як усі вигнані зі своєї долі, зі своїх місць, зі свого життя. Куплені меблі ми перевозили потягом, бо так дешевше. Цілими. Тоді не продавали розібраних на частини. Тягнули цілий комод. Він виглядав як проста скринька, обклеєна коричневим папером. Прямокутний. Крамниця була біля цвинтаря. Темна, мов пивниця. Ми брали і несли на станцію. Люди дивилися заздрісно. Я соромився. Боляче било по ногах. Потім ще чотири станції — і знову нести. Комод, другий комод, шафка, етажерка, ще там щось, усе з волокнистої плити, обклеєної смугастим папером, який, мабуть, мав імітувати палісандр. Я весь час соромився того, що ми це носимо, як вантажники, що взагалі цього потребуємо, цієї волокнистої плити. До потяга, чотири зупинки і до дому. Вони втекли із села, бо країні і світові був потрібний пролетаріат, а прагнули жити як містяни. Двигати меблі на спині задля економії. Революція не могла вдатися. Навіть у Китаї вона прогоріла, а що вже тут. Не було шансів перехитрити долю. Їх завжди мало супроводжувати відчуття, що вони не на своєму місці. Що носитимуть ці меблі з пресованого трачиння, але ніколи не умеблюються. Перекладатимуть червоні малюнки заводу з купки на купку, але не зведуть кінці з кінцями. Назавжди залишаться вигнанцями.

Коли повертаюся пізно, радіо в її кімнаті грає і грає. Коли приїжджаю після довгої відсутності, вона мені розповідає, що казали в телевізорі. Світ став нецікавим. Може, просто їй набрид. Може, мала його понад міру. Останнім часом його не зрозуміти. Недавно в лікарні її оглядав чорношкірий лікар. Вона повернулася розхвильованою. Тому воліє своє радіо і свій телевізор. Події і люди весь час із нею, але вони не покидають пластмасових скриньок. Вона мені про них розповідає. Що цей сказав те, а ця оте. Вона трохи злиться, що я не хочу про таке розмовляти. Мовляв, легковажу її життям. Вона має рацію. Я сам купив їй цей телевізор. У старому цілком вицвіли кольори. Зупинився у Вроцлавку і купив. Щоб вона мала щось на кшталт морфію від страху, який не дає спати.

Будівлі заводу нарешті закінчуються. S3 їде прямо. Колись приміський повертав праворуч. Відгалуження колії пролягало точно так само, як тепер, але ним їздили тільки далекобіжні. Рейки розходилися у березовому гайку, зі всіх боків оточеному високими насипами. В ті часи руїни холерного цвинтаря були зарослі і непомітні. Тепер його хтось впорядкував. Ми піднімалися на колійові насипи і сходили в осередок цього дивного, тихого місця посеред гомону і руху міста. Це трохи нагадувало дно якогось старого кратера згаслого вулкана. Навесні поміж молодими, зелено-золотими березами. Ми принесли цілий ящик плодового вина. Було нас десь близько десяти. Одна третя класу професійного училища при автомобільному заводі. Ми вигрівалися на сонці і не мали поняття, що поряд під землею лежать скелети холерників столітньої давнини. Дерева були очевидно нижчими, ніж тепер. А може, їх взагалі не було? Може, виросли пізніше? Я їду до аеропорту, і в уяві постають хлоп’ячі силуети. Пляшки мають жовті етикетки з деревом пізнання і голими Адамом та Євою. Вино називається «Райське». Тіла прабатьків смагляві. Наче вони були у відпустці. Змій обплітає стовбур. Зараз це станеться, і ми вже ніколи не повернемо невинності. Ми купили тоді цілий ящик. Декому вдалося підвестися, інші заснули і прокинулися аж від вечірнього холоду. Люди з потягів розглядали сплячі тіла. З розпростертими руками, навзнак або згорнені у клубочок, на боці, наче в материнському лоні. Я їду і бачу їх, якби це було нині. Але не можу зійти, бо через дві або три години маю літак кудись далеко, на Схід, через Москву або Стамбул.

Коли заводські цехи зникають, стає видно другий бік ріки, середмістя. На тлі синяви постають усі ці хмародери. Але якщо дивитися з вагона, вони виростають безпосередньо над комірками, будками і альтанками, що тягнуться вздовж колії. Вони походять з попередньої епохи і ще збереглися. Фанера, бляха, рештки, низесенькі, на оточених парканчиками ділянках завбільшки як три пісочниці. За кілька кроків від рейок, вони десятиліттями вбирали дим з паровозів і викиди з дизелів. Усе мусило трястися, коли проїжджали ешелони. Дрижали стіни, підлоги і меблі, принесені з помешкань. Бриніли горнятка і тарелі з розкомплектованих сервізів. У цих мініатюрках осель — три на три кроки, тільки б вирватися з панельної багатоповерхівки, з бетонної шухляди. Лялькові будиночки з того, що кому перепало. Перелатані і попідпирані, на піску, у низькій тіні деревця, із жменькою зелені. Спокійна руйнація навпроти тих будівель у стилі Лібескінда, навпроти того печального Вавилона. Без жодних перехідних станів. Героїзм виживання і відразу — пиха розбагатілих бідолах. Схоже було в Забайкальську. На російському боці стояв бетон, з якого вилазила арматура, і дерев’яні хатинки з різьбленими обрамленнями вікон, а на китайському — золотисті хмародери, увінчані дахами пагод. Ці два світи відділяла огорожа з колючого дроту. Колись вона починалася над Балтикою і закінчувалася десь над Японським морем, де збігалися кордони Росії, Китаю і Північної Кореї. Її рештки я бачив коло бойківського села Беньова. Але вона міцно трималася там, де була потрібна. Манжоулі сяяло на сонці, як місто з тисячі і однієї ночі. Вабило росіян. Церква у Забайкальську нагадувала дерев’яну буду зі спадистим дахом. А там для них мали велику і блакитну. Напевно, для них там мали все, чого душа може забажати, бо китайці зуміли зробити кожну річ і здійснити усі мрії світу. І таким здавалося це казкове місто, що виросло прямо із зеленого степу. Була там навіть гігантська матрьошка, щоб прибульці почувалися як вдома. Щось у ній було, якась торгівля або розваги. Вона виманювала людей з дерев’яних хаток, з бетонних п’ятиповерхівок, обплетених трубами, з яких облазили віхті ізоляції. Манжоулі було люциферським. За десять кілометрів від посткомуністичної руїни. Виблискувало, як саламандра. Повзло, як блідий вогонь. Неможливо встояти. Воно тремтіло в гарячому повітрі, як фата моргана. Зраджений революційний народ сідав у маршрутки і переїжджав кордон, щоб згубитися і забутися. З Краснокамєнська, з Даурії, де в казармах, що «нагадували заляпану кров’ю різню», урядував Унгерн фон Штернберг, можливо, навіть з Улан-Уде і з Чити. Від обіцянок нічого не залишилось. Владу вони не здобули. Дивилися, як тріскає бетон, ростуть бур’яни і доми потрохи провалюються у мерзлоту. Вікна опускалися нижче і нижче, поки сягнули рівня землі. Вони завжди були невільниками. Постійно мріяли про те, аби собі щось купити. І тоді, і тепер. Шафку зі стружки, обклеєну папером під палісандр. Спортивні костюми і «адідаси» з Китаю. Нічого, окрім мрій проклятого люду. У Забайкальську або тут, біля лінії S3, у будах з фанери з видом на Лібескінда та інших. Могли собі сидіти серед грядок, просяклих нафтопродуктами, і дивитися, як червоне західне сонце сідає за спинами Cosmopolitan Twarda або Warsaw Spire. Смуток і занепад. І тих, з городніх буд, і тих, з Космополітена. Так само ув’язнених. Від стіни до стіни зі скла, від стіни до стіни зі стружки і цементу, з розбірного гіпсокартону. Бачу це все якусь мить, потім стає зелено і з’являється березовий гайок з холерним цвинтарем. Ми були синами чоловіків, які будували соціалізм, які, втомившись від напруження, спали з розпростертими руками. На їхні обличчя осідала вечірня роса, і тоді вони розгублено вставали, обмацуючи кишені. Сідали на парові і електричні потяги, що їхали на північ. У роті було гірко, переглядали гаманці і підраховували втрати. Мабуть, ми пили вино «Райське», щоб зрівнятися з ними у поразці. В той час за рікою стояли тільки два хмародери і Палац культури та науки.