Анджей Стасюк: Схід

Потім починається справжнє місто. Потяг повзе високим насипом, а внизу видно камениці, схожі на руїни. Обдерті зі шкіри штукатурки, з червоними ранами голих мурів. Вулиці порожні. У брамах стоять бліді хлопці і бліді дівчата. Жінок не видно. Хтось чекає, поки всі вимруть, отруяться алкоголем або втечуть. Тоді приїдуть бульдозери, екскаватори, самоскиди та крани і завантажать у контейнери будинки, вулиці і квартали, щоб вивезти їх кудись за місто. Адже цей берег ріки, східний, теж не хоче бути гіршим і колись поставить свої лібескінди. На останках люмпен-пролетаріату. По двадцять тисяч за метр квадратний. Там, де гралися бліді діти. Там, де було «Теско», яке тепер схоже на прибульця з космосу, — таке воно гладке, впорядковане і чисте в цьому краєвиді холодних попелищ. Поставить спайри, щоб тільки сподобатися і щоб обернутися спиною до минулого, яке цілими днями вистоює у брамах.

Так, пам’ятаю, того дня я їхав на летовище, аби полетіти до Пекіна. Наступного дня мав початися чемпіонат. Міжнародний люд вже збирався на вокзалах. Я мав летіти до Пекіна, а був занурений у минуле. Виїжджав не з Варшави, а бозна-звідки. З глибин власної пам’яті, з глибин пам’яті двох старих людей. Я виїжджав з глибочіні того літнього дня, коли, нишпорячи у шухлядах вуйка, наткнувся на партійний квиток. Було цілком тихо. Десь у глибині дому цокав годинник. Я мав одинадцять або дванадцять років. Відкривав і закривав червону книжечку в палітурці, з фотографією вуйка всередині. Не знав, що подумати. Партія була чимось далеким, невідомим і трохи небезпечним. І смертельно нудним, коли бачив на чорно-білому екрані всіх тих товстих старців. Вони були мертвими у своїх неоковирних костюмах. Натомість вуйко був як живе срібло. Його дрібна постать перебувала у безперервному русі. Він говорив цікаві і смішні речі. Коли я, тринадцятирічний, прийшов вночі із села зовсім п’яний, він лиш сказав, щоб мною заопікувалися. І це була та партія, яка наповнювала нудьгою телевізор і друкувала чорно-білу «Трибуну люду», яку купували лише з необхідності, коли бракувало «Експресу вечірнього»? Та сама? Та вуйко не втратив поваги в моїх очах. Він тільки став таємничішим. Жив ніби паралельно. Обманював отих, а для нас мав усміхнене, людське лице. Так я собі це уявляв. Життя таємне і реальне ніяк не перетиналися. Коли вуйко був у партії? Вночі? Коли нікого не було вдома? Коли ніхто не бачив? Коли часом кудись виходив на цілий день? Таємниця залишалася нерозгаданою і є нерозгаданою досі. Їду S3 до Пекіна і згадую ті дні, коли виявилося, що партійний квиток може лежати серед гумок до пляшечок, старих ліхтариків і бляшаних наконечників для виготовлення ковбаси. Повертаюся до тих днів, їдучи до Пекіна в пошуку бозна-чого. Напевно, аби щось собі з’ясувати, щось ще більше згадати. Будь-яка причина годиться, щоб поїхати тихим і швидким S3 у Китай. Найкраще — не сходячи, без всіх цих пересадок, контролю і штампів. Аби переконатися, що це все має якийсь сенс від перших днів до сьогодні.

Шведська, Столярська, Лєнборська, Літня, Камінна, Ковєньська, Стрілецька, Стальова — туди ми не ходили. З високого насипу видно, що нічого не змінилося. Стальовою до 11-го Листопада, вліво Інженерською, Вілєнською направо до Торгової. Відразу за рогом були ті вузькі сталеві двері з вічком. Не виключено, що я подорожую слідами тих солдатів. Їду в їхні рідні краї, щоб спати на піску або на підлозі в придорожніх домах. Можливо, навіть їх зустрічаю. Вони тепер водії, поліцейські, власники кафе. Згадують службу в Польщі, імена дівчат, міста. Пригадують собі слова. Вони були не набагато старші, ніж я тоді. Зустрічаю колишніх окупантів — і це для мене радість. Дивлюся на їхню країну і мало що розумію. Я тут такий чужий, як вони тоді на Торговій. Я не маю за собою армії, але їм здається, що за мною стоїть багатство і могутність Заходу. Питають, скільки заробляю. Я якось викручуюся і змінюю тему. Вони намагаються вгадати, яка мета моєї подорожі. Може, я альпініст і буду підніматися. Але кажу, що ні. Що просто їду. Ми розмовляємо про чотирьох танкістів. Я не зумів би їм пояснити, навіщо сюди приїхав. Сам не дуже знаю. У пошуках минулого? Аби побачити, що сталося з днями, які проминули?

Але може бути, що тоді я летів не до Пекіна. Може, S3 віз мене на літак до Киргизстану? Через Стамбул? Може. В кожному разі, Східний вокзал був після ремонту: сірий, прозорий, звичайний, без запаху. Були написи трьома мовами, а в потязі лунали повідомлення англійською. Як передбачення майбутнього. Ця блискуча сірість і ця англійська. Але ми відразу рушили далі, на захід, віадуком над розкопаною Торговою. Так, не в Китай, лиш до Бішкека, бо стадіон був мертвий. Мов якийсь макет або так звана візуалізація. Мов сумний меморіал старанню і надолужуванню. З тими ідіотськими переплетеннями — немов хтось намагався відремонтувати стару парасолю ізоляційною стрічкою. Зрозуміло, що мені було шкода базару. Якби він зберігся, я не мусив би їздити в Азію. На його попелі і кістках постав стадіон. Мертве зайняло місце живого. Я приходив сюди, щоб слухати мови і вгадувати. Роздивлявся обличчя і уявляв собі далекі краї. Тисячі гендлярів двигали свої пакунки, свої картаті торби. З В’єтнаму, Узбекистану, Монголії, Якутії, Киргизстану, Кавказу. Африка теж там була, тож вони намагалися порозумітися по-польськи. Мабуть, тільки там, на цьому гігантському торговищі, польська набувала рангу міжнародної мови. Мотлох з Китаю, мотлох з Індії, мотлох з Пакистану. Золото і срібло, полімери і гума, картон і паршиві, крихкі підошви, які ламаються в руках. Бавовна, нейлон, поліамід, похідні нафти. Одяг і речі з глибу землі. Звалище чудес. Бутапреновий сморід синтетики і жир із грилів, смаженина, сос соєвий і рибний. Нічого більшого і гарнішого у цій частині світу не було. Здавалося, що над цим місцем ореол. Це життя променіло. А тепер тут саркофаг. У тіні віадука снують смагляві чоловіки із сигаретами, захованими в долонях. Уподібнилися до наших блатних. Така сама настороженість, така сама хода, такі самі погляди, що безперервно досліджують оточення. Вони залишилися, неначе мародери великої армії. Лаються польською. Від Празького порту дме холодний вітер.