Анджей Стасюк: Схід

В Арал-Кумі попри шосе їхав хлопець на білому віслюку. Вітер наносив пісок на дорогу, і треба було зменшити швидкість, бо колеса втрачали чіпкість. Усе мало колір цього піску. Хати, паркани, подвір’я, верблюди, люди. Все було зроблене з цієї сипкої матерії, яка застигла у формі людського поселення. Тільки осел був трохи світлішим і — окрім повітря — лише він рухався. Дрібним, чітким клусом наперекір вітру, який напирав безперервно і монотонно. Тобто стояв на місці, бо ніколи не вщухав. Село називалося так само, як пустеля, яка тепер займала місце колишніх вод. Це була наймолодша пустеля світу. Мала тільки кількадесят років. Село зупиняло пісок, сіль і пестициди. А також невідомі бактерії, бо на зниклому вже острові у попередній епосі був таємний заклад досліджень біологічної зброї. Я не зупинявся ні на мить. Мені вже було досить меланхолії цих країв. Через чотириста кілометрів, о першій ночі в придорожньому готелі я читав перед сном мапу. Відчитував назви порожніх поселень, розкиданих уздовж шосе М32: Ілліч, Енгельс, Октябрь, Лєніно, Маркс, Інтернаціонал, Авангард, Комунізм, Пєрвоє Мая, Кірово. Уявляв собі, як їх засипають піски. Вони лежали в глибині пустелі далеко від М32. Їм було гірше, ніж Арал-Кумові. Може, там уже навіть ніхто не жив. В Аральську я зупинився на півгодини, бо закінчилися гроші. Там також всюди був пісок, і повітря мало солений смак. Побачивши мене, підлітки кричали «гельол». На великих білбордах то тут, то там був представлений президент у достойних позах: відкривав електростанцію, запускав у рух заводи, гладив дітей по головах або просто стояв. Здавалося, що він мав намір перевести свій народ через пустелю. Я заправив повний бак і ще в каністри і поїхав крізь рівнину. Впродовж цих чотирьохсот кілометрів не було взагалі нічого. Безмежна земля і порожнє гаряче небо. У мене ще з’явилася ідея знайти з’їзд на Тустубек і побачити рештки вод. Але в автівці зламалася втулка балансира, при вісімдесятці руль починав дрижати. А їхати туди — двісті в обидва боки по вирвах. Додому мені залишилося чотири тисячі через чужі країни, тож я махнув рукою. Було прямо і порожньо. Асфальт — як сірий метал, як вістря, яке хтось всунув між два елементи і розділив їх, аби дати місце новій всесвітній цивілізації. Сто років тут не було жодних доріг, тільки стежка для ослів і верблюдів. Навіть Шовковий шлях, одне з його відгалужень, проходив на п’ятсот кілометрів західніше. Усе треба було привезти. Цемент, сталь, пеніцилін, сигарети, маргарин, усю цю новочасність, яка мала перетворити планету. Розвернути течії рік. Зі старих шматків позшивати нову людину. Перелити в її судини небачений досі різновид синтетичної крові, яка б не збурювала і не псувала. «Тільки Софронов не міг заснути. Він подивився на сплячих і вимовив з гіркотою: — Ех ти масо, масо… Важко з тебе організувати скелет комунізму. І чого тобі ще треба, лахудро така? Ти втомила весь авангард, свинтухо!». Так, лежачі верблюди видавалися насипаними з піску. З-під злущених глиняних тиньків вилазила солома. Треба було зупинитися і своєю ламаною російською розпитувати про їхнє життя. Але я знав, що мені скажуть: що колись було ліпше. Я чув це десятки разів. А тому їхав далі під великим небом. Відчував удари вітру. Пил осідав усередині авта. Пісок і пил. Той самий пісок, крізь який брів дідусь, ведучи свій народ до спасіння, що мало стати вигнанням.

Від польського PGR — Państwowe gospodarstwo rolne (Державне сільськогосподарське господарство); аналог радянського колгоспу ( тут і далі прим. перекладача ).

Робітничий район Варшави, відомий своїми кримінальними звичаями.

Мікрорайон Варшави.

Так місцеві мешканці називають Улан-Батор.