Анджей Стасюк - Схід

У дідусевому домі не було книжок, крім тих, що для відправи, з великим шрифтом. І ще якісь пожовклі релігійні брошури з моралізаторськими оповідками. Не було, крім цієї одної, грубої і тяжкої, у червоній полотняній оправі. Вона виглядала майже так, як книга з вівтаря. Називалася «Паризька Комуна 1871» і була радше альбомом з гравюрами і фотографіями. Ще не вміючи читати, я сидів над нею довгі години. Комунари захищали барикади. Марширували паризькими вулицями. Військо розстрілювало захоплених героїв. У хаті під стріхою я роздивлявся палаци столиці світу. Що тут робив цей революційний служебник? Дідусь отримав його в нагороду за свою діяльність голови сільради. Слово «комуна» було небезпечне і привабливе. В устах моїх сільських родичів воно звучало глухо, гуло, як із глибини криниці. Я мав п’ять або шість років, і для мене воно не означало нічого конкретного. Тільки цей звук і картинки, які не мали нічого спільного з моїм життям, бо в ньому не було вишуканих фасадів, паркових шпалер, аркад і гіпнотичних міських перспектив. Хіба що пожмакана біла сорочка дідуся могла нагадувати сорочки комунарів. Я мандрував пласкими вигонами. Корови по коліна заходили у воду. Заносило болотом і намулом. У спекотні дні над рівниною вібрувало розжарене повітря. Тоді можна було побачити процесію і почути «Киріє», яке лунало над степом. Босі жінки ступали по гострих травах. Село залишалося позаду. Вдалині виднілися хмари куряви. Це поспішали інші, щоб приєднатися. «Комуно духовна, молися за нас. Комуно Давидова, молися за нас. Комуно з кістки слонової, молися за нас». З-над розливів зліталися чаплі, журавлі, лебеді і кружляли над ходою. Ішли до обрію. Несли костельні хоругви, бо що то за хода, що за процесія без хоругвів. Також тріпотіли червоні прапори, залишені російськими річковими матросами. Адже і те, і те провіщало спасіння, воскресіння і безсмертя. Відтепер народ мав жити вічно, бо настав кінець історії і кінець пригнобленню, адже це історія незмінно гнобила знедолених. «Комуно золота, молися за нас». Несли дерев’яну двоногу, якою землемір відміряв землі під час реформи. Обгорнена фольгою, обв’язана кольоровими стрічками, обмотана папером, вона була схожа на гаївкове деревце. Несли і Матір Божу Ченстоховську попереду всього. Четверо чоловіків мали на плечах процесійну ікону. Образ нагадував той, який стояв на домашньому вівтарі дідуся, тільки був більший, у багатше позолочених рамах і в металевих, срібних шатах, що означає, що його забрали з костелу, після штурханини і криків, що це святокрадство. Але принесли і хоругви, і образи, мабуть, взяли би ще й фелони та дароносиці, якби до них мали доступ. Сходилися зі всіх сторін. Припливали човнами з другого боку ріки, виринали з бічних каналів. «Комуно приязна, молися за нас. Комуно небесна, молися за нас». Глухе слово гуло, як із криниці, але я мав шість років, і воно похмуро манило, наче вхід до пивниці. Часом мама декламувала вірш «Гренада моя» у польському перекладі, та оригінал промовляла з правильним російським акцентом. Я несвідомо повторював ці слова. Може, це взагалі були перші чужі слова, які я почув. Гренада, Комуна, Гренада, Комуна, Комуна, Гренада. Цілком можливо, що коли я брів через спустілі луки Побужжя, вимовляв ці слова як заклинання. Я міг би долучитися до процесії. Іти разом з рештою дітлахів, яких позабирали з домів, як інвентар. Вони розбігалися на всі боки, описували кола навколо ходи, знеможені і щасливі, бо не треба було іти до школи, не треба було іти в поле. Крізь тонку шкіру вони відчували наближення свободи. Більше не треба рвати траву для корів, не буде збирання шишок на розпал, не буде різання дров, не буде сінокосів, не буде ні жнив, ні копання картоплі, не буде спеки влітку ані холодної, земляної вологи восени, не буде муки з батьківськими криками і ударами, можливо, зникнуть пори року і праця зникне, зникне доношування одягу, і сором, і биття, і лайка, і страх, і пропаде все, що було досі. Може, зникне навіть увесь старий світ. Таке вони відчували крізь тонку шкіру і бігали навколо повзучого натовпу. «Комуно світанкова, молися за нас. Комуно хворих, молися за нас. Комуно грішних, молися за нас». Як грайливі цуценята, і я з ними, приблуда з міста, ще трохи свій, а вже зрадник, який позбувся смороду сільської барлоги, змив із себе гнійний дух тварин. Крізь пісок, крізь траву, що ріже до крові, поміж сухими коров’ячими пляцками. Туди, до небокраю, поки не закінчиться земля гризоти, земля сліз, земля неволі. «Комуно зажурених». На сам кінець пісків і боліт, за дідусем, який несе червону книгу з доброю звісткою, що паризька справді впала, але мусить прийти спасіння, бо так заплановано історією. «Організатор місцевого колективу запитує вищу інстанцію, чи існує щось вище і світліше від колгоспу і комуни, аби можна було тут же повести туди місцеві бідняцько-середняцькі маси, які нестримно рвуться в історичну даль, до невидимих і нечутних вершин всесвітніх часів». Саме так вони йшли, сподіваючись, що переступлять через комунізм, що покинуть колгосп, що Комуна з великої літери спільно з Матір’ю Божою виведе їх із земель єгипетських, з дому неволі, з чорних, невільничих віків. Вони йшли далі, ніж заповідав Лєнін і дозволяв Сталін. Ішли до кінця днів під проводом дідуся. Я це бачив, коли тихо приклякав за жінками, які молилися перед паперовим вівтарем. Його голос був строгий, але повний почуттів. З людьми він ніколи так не розмовляв. Він отримав шмат землі, не мусив заощаджувати гасу, а в управлінні пив з урядниками, як рівний з рівними. Ні перед ким не гнув спину, ні в чиїх дверях не стояв із шапкою в руці. Поміщики пропали, багачі зникли. Ніби сіли у човен або на пліт і відплили за течією ріки, на якій стояли російські канонерки. Нова влада зверталася до нього «пане Клоновський». Я бачив, як він перегортає сторінки молитовника, щоб не помилитися. На аркуші вміщалося заледве десять рядків, бо шрифт великий, як у букварі. Обріз сторінок був амарантового кольору, єпископського. Я трохи встидався, що в кімнаті були самі жінки. Просто чоловіки не приходили. Але у ході крізь піски до низького виднокола вони мусили брати участь. Бо хто би ніс усі ці хоругви, образи і фетиші? Хто би гнав худобу, хто б керував чередою, хто б запрягав коней, що тягнули вози з пожитками? Тоді більшість возів уже мала гумові колеса, але ті старі, на залізних обручах треба було випихати з піщаних западин, потайки шмагати батогами кінські боки. У полудень зупинилися біля води, щоб напоїти тварин. Самі теж підживилися хлібом і квасним молоком, але дідусь підганяв, приспішував, сам вдовольнився кількома ковтками води і прикрикував на тих, що посідали. Він був як Мойсей. «Комуно Ангелів, Комуно Патріархів, Комуно Пророків, молися за нас». З тою червоною книгою, як зі скрижалями. Я сидів над нею у закамарках обійстя. Пахло піском, кропивою і курячим послідом. Ілюстраціями були переважно гравюри: «Населення втікає від шаленої пожежі», «Національна гвардія реквізує зброю», «Діти героїчного паризького народу допомагають будувати барикади», «Засідання Комуни», «Внутрішній вигляд канонерки La Commune». Траплялися алегорії: «Ліон і Марсилія поспішають на допомогу Паризькій комуні». Усі три постаті — жінки у простих одежах, схожих на нічні сорочки. Були також старанно виретушовані, вилизані портрети. Найбільше, здається, Ярослава Домбровського і Валерія Врублевського. І багато зовсім несмішних карикатур на ворога. Бували дні, коли я не розлучався з цією книгою. Брав її із собою на стрих і до стодоли. У відлюдні місця. Я знав, що Париж дуже далеко, що він недосяжний і гарний. Що він — протилежність дідусевого обійстя. Комунізм, який нас оточував, через це ставав менше російським, а більше паризьким. Звичайно, я нічого не розумів, але в моїй свідомості Париж плавно переходив у вулицю Торгову з її робітничо-люмпенським натовпом. На Вілєньській стояли вантажівки, що називалися «робітничими автомобілями». Після закінчення роботи вони відвозили робітничий клас до підваршавських містечок і сіл. Це були ті зелені «Любліни» під брезентом. До кузова піднімалися залізною драбиною. Ми з мамою теж. Чоловіки дивилися на неї, а я відчував ледь усвідомлену злість і страх. До села треба було їхати понад годину. Комунізм також їхав на цих вантажівках і проливав кров у Парижі. Він всюди, як повітря. Ми ним дихали, але про це майже не згадувалося. Тут, у селі, і вдома у місті теж. Доки сягала пам’ять, завжди була якась влада. Російська, панська, німецька, комуністична. Одна вбивала і виголоджувала більше, інша менше. Ніхто не говорив про свободу. Всі тішилися, що мало вбили, до того ж не своїх, і що побільшало харчів. Я згадую це все, бо не маю іншого життя. Бо вони пам’ятають все менше. Їх перестало обходити, в яку частину світу мене забирає S3. Певним чином я згадував це все замість них, але їм цього не розповім. Адже вони не повірять у процесію. Не захочуть слухати, як у сутінках на рівнині спалахували вогнища. Всі розсідалися. Припікали хліб над вогнем. Щось смажили, варили окріп для ячмінної кави, яка продавалася в пачках з головою турка у фесці. Присувалися близько до вогню, а відразу за спинами була чорна стіна ночі. Загорнені в коци, сидячи на розстелених перинах. Як цигани, що відвідували село влітку. Як у давні часи, коли ще не було домів. Притулені одне до одного, як звірі. Пошепки розповідали історії про вовків, злочини, чуда і скарби. Лише дідусь і кілька найстарших жінок затягували ослаблими голосами: «Комуно Апостолів, Комуно Мучеників, Комуно Сповідників». Але діти бажали поганських історій. Дивилися крізь вогонь у темряву і бачили всі ті події з далеких днів. Їм злипалися повіки, але розповіді тривали ще і ще, і не покидали їх уві сні, коли вони згорталися у клубочок, пригортаючи постіль і тіла сестер, братів і матерів. «Комуно дівиць, Комуно Всіх Святих, Комуно без первородного гріха зачата». Іскри летіли в небо. Худоба, зігнана в одне стадо, лежала на межі пітьми та світла і дихала важко й гаряче, мов предвічне сотворіння, наче Левіафан цих піщаних земель. Коні стояли окремо. Чути було тихий брязкіт розщеплених мундштуків на вуздечках. А коли ставало зовсім темно, можна було почути навіть відголос здригання, що пробігало їхніми великими тілами. Часом якийсь пес вибігав зі світляного кола і гавкав у глибочінь ночі. Вони справді виглядали як народ в дорозі до кращих часів і земель. Вогні догасали. Залишалося лиш одне вогнище, і дідусь призначав варту з-поміж членів добровільної пожежної охорони. Він взяв свій парадний шолом із золотистого металу. У Велику П’ятницю стояв у ньому на варті біля Гробу Господнього. 1 травня ступав у ньому в сільських і районних демонстраціях. Тепер він його надів і — як головний — здійснив обхід табору. Вогонь відбивався червоним у мосяжній касці, і здавалося, що над його головою промені ореола. «Комуно Внебовзята, Комуно Святої Вервиці, Комуно родин». Часом він зупинявся і прислухався до псячого гавкоту, розмірковуючи, чи вони гавкають, щоб гавкати, чи відчувають у темряві справжню небезпеку. Але насправді, хоч ніч тільки починалася, він вже очікував сходу. Вишукував Аврору, зірку Люцифера, Червону Мадонну — Венеру. Бо насправді не знав, куди йти, і потребував провідника. Дивився у темряву і тихо молився. Він був простим селянином. Молився, бо молитва ніколи його не здурила. Я клякав ззаду і дивився на потріскані п’яти старих жінок. У низькій кімнаті, повній святих образів і згромаджених перин під барвистими капами. Я трохи соромився, але ж був кістю з його кості і кров’ю з його крові. Не знаю, чи я вірив у те, що він виведе свій народ, але уявляв собі, що таке може бути. Уявляв собі все це, коли гаряче повітря тремтіло над рівниною. В тіні великих тополь я шукав громові камінці. Іноді брав із собою пса. Вівчура на закоротких лапах. Коли його загризли інші пси, я плакав цілу ніч. Його десь закопали, але ніхто не хотів сказати де. Може, просто витягли і залишили птахам. Може, це нагріте повітря викликало віддалені образи, і нічого не треба було вигадувати. Як у справжній пустелі. «Комуно миру». На другому березі річки, вдалині височіла цегляна костельна вежа. Я завжди прагнув туди добратися, але ніколи не вдавалося підійти так близько, як хотілося. І це не було питання відстані. Дорогою я уявляв собі так багато всього, що час і простір мусили безконечно збільшуватися, щоб вмістити ці фантасмагорії. Інколи мені здавалося, що мене кличуть, і я біг назад, пам’ятаючи розпачливі крики: «Господи! Він пішов до ріки!». Бігом долав дюни і ледь живий влітав на подвір’я — тихе, порожнє і розігріте. Сидів у заростях бузку і пересипав гарячий пісок. Я почувався безпечно і був щасливий. Відчував, що живу у найкращому зі світів. Часом хліб був политий густою сметаною, а не водою, і посипаний цукром. Я йшов із цим провіантом у свою пустелю, і ніхто мене ні до чого не змушував. Обрій був низький, зелений і далекий. Я міг сумувати за ним цілими днями. Зовсім так, якби за мене справді молилася Королева Серафітського Чину. Червона Мадонна. Кожен другий відкушений шматок я віддавав псові. Костел на другому березі ріки — Різдва Найсвятішої Діви Марії. Може, він вів їх саме туди, але мусило померти ціле покоління, що пам’ятало давні часи? Через сорок років, між Чарнувом, Стасьополем, Людвінувом і Ковалихою вони мали врешті переправитися через воду і замінити Чорну Мадонну на Червону? На Комуну Королеву Польщі?