Анджей Стасюк: Схід

Звідси від’їжджали ті голубі пузаті автобуси із сидіннями з коричневої пластмаси. Повільні і набиті сільським людом. Гарячі і задушливі влітку. Тоді відчиняли вікна з обох сторін і люки на даху. Хтось перелякано кричав, що протяг, але решта його перекрикувала. Поверталися, продавши своє, з порожніми кошиками. Везли якісь товари з міських крамниць. Цинкові відра, витирачки, болонью. Я сидів, втиснувшись між тіла і торби. Приліпившись до вікна. Світ утікав назад зі швидкістю п’ятдесят на годину. Я ніколи не міг вирішити, що важливіше: те, що втікає, чи те, що з’являється. Те, що я від’їждаю, чи те, що приїду. Перша зупинка була в Калушині. Точніше, перед ним, бо в самому місті ми не зупинялися, щоб уникнути атаки пасажирів на переповнений автобус. Чоловіки сідали на край придорожнього рову і курили. З-під підтягнених штанин біліли кальсони. У червні, в липні. Селяно-робітники. У сірих костюмах. Їх видавала мова. Худі від цього куріння, від чорного тютюну. Розмовляли з водієм. Жінки не курили, тож не виходили. Вони трохи побоювалися, що коли вийдуть, автобус поїде без них. Сільський ляк перед міською цивілізацією. Кошики пахли сиром і вербою. Це був комунізм: село приїжджало до міста. Уявляло собі, що колись там залишиться. Щоби знайти роботу, потрібна була прописка. Я постійно чув: прописка те, прописка се. Отримати її було нелегко. Комунізм регламентував доступ до себе. Пролетаріат був потрібний, але не міг уникнути контролю. За Калушином ми звертали на північ, і тінь великого міста лишалася позаду. Тепер були вже тільки села і містечка, не набагато більші від села. Гренбкув, Лів, Венгрув. Жовтава ріка, крізь яку просвічувало піщане дно. Хатинки, підмокла низовина, верби. Соколув був дерев’яний, одноповерховий і помальований коричневим. Ще єврейський, не до кінця колонізований поляками, які позаймали доми і намагалися жити, ніби нічого не сталося. Там теж була зупинка. Можна було вийти. Я мав дванадцять років і боявся, як сільські жінки, що автобус поїде без мене. Але виходив, щоби ступити кілька кроків у чужому просторі. Наче десь далеко, в іншій країні, на іншому континенті. Зайти у темряву крамниці в дерев’яному будинку. Було холодно і порожньо. Лиш у кінці приміщення стояла ляда з вітринами, в яких лежали барвисті солодощі. Карамельки, горошки, засохлі тістечка, цукати, різнокольорові мармеладки. Ззаду на полицях стояли скляні сифони і оранжада у фірмових пляшках. Світло падало звідкись збоку, з вікна, за яким росло густе дерево. Розпорошувалося і осідало на меблях, як пил. Я це все вигадую, але правда мусила виглядати подібно. Це світло могло бути таким ще з передвоєнних часів. Як і крамниця. Але тоді я не мав про це поняття. Тільки бачив це розпилене сяйво, блискучі шестигранники вітрин і кружальця мармеладок, які переливалися за склом, як вироби ювеліра. Я не знав нічого. Ступав кілька кроків, ніби опинився в далекому краї. Все було гарне, нове і дивне. Дерев’яні доми, помальовані коричневим, кінський запах, гаряче повітря, наповнене вологим запахом городів, кудкудакання курей за дерев’яним парканом, бензинові смуги за нечисленними автівками. Сімдесят другий, сімдесят третій. Село, змішане із містом. Казка. Невинність. Автобус рушав і об’їжджав прямокутну ринкову площу. Через кілька хвилин починалися поля з вербами на обніжках. Десь за Нєцечею шосе опускалося на дно рівної долини, і з найвищої точки перед спуском можна було помітити довгу, пласку лінію обрію, яка висіла над низинним пейзажем. Зовсім так, якби там був другий берег або інший край, далека земля. Це тривало якихось кільканадцять секунд, але серце завмирало з жалю. Адже я був дитям тісних низин. Автобус з’їжджав униз між луки і гайки, а я зберігав під повіками миттєвий образ і уявляв собі, що ми доїдемо аж туди. Такого ніколи не ставалося, але я не забуду смугу блакитної далини. Можливо, це виднівся східний берег Бугу, до якого було кільканадцять кілометрів.

Дійсно, цим S3 я вирушав тоді до Бішкека. Справа залишився Празький порт з його смутком, занепадом і стоячою водою. Судна в ньому не швартувалися. Вулиця Яна Замойського переходила у Коров’ячу. Відразу починався міст, і з висоти можна було дивитися, як на другому березі зводять хмародери. Я завжди їхав туди, як до чужого міста. Я був громадянином цього боку ріки. Громадянином міста бідняків. Сином проклятого народу, який насунувся з темних глибин країни, зваблений привидом визволення. Із стражденного нутра земель. З країни мух. Роздивляюся їх на старих фотографіях. На тлі дерев’яних стін. Під дашком солом’яної стріхи. Урочисто розставлені. Святкові і застиглі навічно. Молоді. Мама схожа на Джун Картер. Я пам’ятаю все те, що за кадром. Пісок і запах кропиви. Сморід німецьких трупів і згарища після росіян. Бабця ні на мить не сідала, ніби боялася, що світ завмре разом з її непорушністю. Що наздоженуть якісь вершники. Що голод, що мор, що труп на конях рудому, вороному і білому, як смерть, промчать через поля і оселі. Що з’являться розтягнутим чвалом із минулих днів. Тому перебувала у постійному русі: стодола, стайня, дім, хлів, літня кухня, грядка і пивниця, де в темряві стікали сири і кисло молоко. Між сніданком і обідом посипала хліб цукром і зволожувала його водою. Вона крутилася босоніж, у постійній теперішності, щаслива, що минуле і майбутнє її не чіпають. З цим хлібом я виходив на дюни і йшов у глибінь безмежних луків. Вони були піщанисті, напівпустельні, порослі травою, яка різала дитячу шкіру до крові. Під тополями, великими, як баобаби, я шукав перунові камінці. Кудлатий пастух у брезентовому плащі переганяв громадську череду від одного сіро-зеленого клаптика до іншого. Він пахнув так само, як і худоба. Вранці і ввечері він грівся у теплі корів. Не вмів говорити. Йому давали їсти десь окремо, біля порога. Він їв з миски, сидячи навпочіпки. Не пам’ятаю, чи мав він ложку. Я йшов пласкою рівниною. Розливи були справа. Притоки, розгалуження, рукави. Пісок наступав на багна. Я ходив годинами. Покидав гамір подвір’я. Його турботи. Щоб вижити, усі трудилися, як бджоли. Дідусь хотів записатися у комуністи. Бо вони принесли свободу і рівність, яких тут раніше не знали. Може, хтось інший почувався поневоленим. Ті, що колись уже запізнали якоїсь свободи або вищості, яка їм здавалася рівністю. Але не вони тут. З покоління в покоління раб у раба, бідак у бідака. Тепер вони їли повільно і мовчки. Не боячись, що забракне. Помалу наповнювали животи. Бабця сходила до пивниці і приносила сметану. З ріки приносили рибу. Завжди була олія, на якій смажили. Завжди була мука на пляцки і два рази на тиждень хліб у магазині, в якому пахло цинамоновим печивом. Був смалець, солонина, масло і цукор. Була купа картоплі. Були свині у хліві і корови в стайні. Тому дідусь хотів записатися у комуністи, але бабця йому не дозволила. Він хотів записатися у сорок шостому або сьомому. Комуністи самі йому пропонували, бо він був рухливий, тямущий і спритний. Але бабця знала, що вони не вірять в Бога і невдовзі всім заборонять. Тож дідусь не став комуністом, лиш головою сільради. Прибив до дерев'яної стіни дому червону табличку з білим написом. Тепер мусив більше пити, бо наради, зустрічі чи засідання закінчувалися пляшкою. В домі під червоною табличкою він відправляв маївки до Пресвятої Богородиці. Сходилися переважно жінки. Клякали у найкращій кімнаті, на вишуруваній дощаній підлозі. Кільканадцять жінок. Я запам'ятав їхні босі п'яти. Вівтар був у куті. Мусив бути образ або фігурка і багато квітів з паперу. Але були також справжні пеларгонії у вазонках, обгорнутих білою бібулою. Дідусь клякав першим, біля підніжжя вівтаря. Виспівував лоретанську літанію. Жінки відповідали. Пополудні було ясно. Пахло потом і милом. Голоси щільно заповнювали кімнату. Двері були зачинені, щоб не налітали мухи. Дідусь мелодійно рецитував своїм хрипким голосом. У білій сорочці, спиною до всіх, мов на тридентській месі. Отак він був кимось на кшталт релігійного провідника, військового капелана. Червона табличка свідчила про його владу світську, маївки — про владу духовну. Можливо, лише сильна воля бабці вберегла його від спокус комунізму. Мені не важко уявити собі, як він відправляє червоний обряд: «Комуно непорочна, молися за нас. Комуно найчистіша, молися за нас. Комуно Приснодіво, молися за нас». І разом з ним його спрацьований, зневолений і зневажений віками народ. З пісків, боліт і безплідних полів. Ті, що встають перед світанком і зігнуті цілий день, і босі, як бабця. «Комуно наймиліша, молися за нас. Комуно предивна, молися за нас». У сіро-бурих робах, із гною, з темних хлівів, у гумаках на онучі, на голі ноги, у незмінних сорочках, просяклих квасним потом поколінь. «Комуно доброї ради, молися за нас. Комуно Сотворителя, молися за нас». Стоять біля парканів і виглядають на сільську дорогу, на якій по бабки грузнуть у піску коні, сохнуть коров’ячі пляцки і крутиться гаряча пилюка. Спершись на штахети, вони витягують шиї, щоб почути, хто це йде і співає цю на диво знайому чи то пісню, чи то речитатив стома розладнаними і плаксивими голосами. У золотому світлі травня від підмоклих полів і соснових лісків з м’ясом німецьких трупів, де рояться блискучі зелені мухи, від людських наділів, де блукають духи померлих в неволі, з дідівської безодні долинав голос: «Комуно Збавителя, молися за нас. Комуно всезнаюча, молися за нас. Комуно достойна, молися за нас». Нарешті могли побачити дідуся, який іде босий, по кісточки у піску, в білій сорочці, і виспівує перші рядки, а його наздоганяє натовп жінок і чоловіків, відповідаючи: «Молися, молися, молися». Голоси лунають у спеці полудня. Тварини ідуть за ними. Біло-чорні корови зі струпами бруду на задах. Коні із прогнутими спинами. Ціла череда народу іде з бідняцьким інвентарем із боліт в сторону піску, з хоругвами, з курми, що плентаються між ногами, щільним натовпом, для безпеки, як стадо, за дідусем, який веде їх у майбутнє, де не зазнають ані біди, ані зневаги, лиш навіки засядуть о праву руку. «Комуно славетна, молися за нас. Комуно всемогутня, молися за нас». Тож вони виходять з обійсть, виганяють худобу, відв’язують псів з ланцюгів, відчиняють хліви, гасять вогонь під плитою, ніби ніколи не мали повернутися, ніби йдуть на ковчег, який вмістить усе плем’я, за дідусем, який не замовкає ні на мить, аж на його білій сорочці виступає чорний піт і осідає біла сіль. «Комуно ласкава, молися за нас. Комуно вірна, молися за нас». Долучаються нові і нові. Змій із худоби та людей повзе рівниною, здіймаючи порохи аж до неба. Набухає, розростається, грубшає, надимаючись від прибулих родин і стад, трощить перешкоди, ламає паркани, мне зарості, після нього залишається сіра, гола земля. Здаля видно стовп пилу, який підноситься до неба, як торнадо, великий вир, який затягує піщаний туман поміж хмари, вище і вище, аж згасне сонце. Дзеркало справедливості, столице мудрості, причино нашої радості.