Анджей Стасюк - Схід

Це країна кісток, і до цього треба звикнути. Вони лежать всюди. У степу, при дорозі, в поселеннях, у містах. В Улаангомі коров’ячі черепи лежали біля брами монастиря. Десь я бачив висохлу половину чорного пса. Це було у центрі села, і колеса авт повільно перетворювали псячі рештки на пил. Або недалеко від хребта Баянзаг, коли ми годинами йшли через справжню пустелю, раптом натрапили на концентричні кола скелетів і дрібних черепів з рогами. Це все, що залишилося від козячого стада. Може, їх зарізали одним махом, обробили і — вже як м’ясо і шкури — повезли далі. Або десь за Манлаєм останньої ночі в Гобі: ми напнули намет біля кволого джерельця. Воно підживляло болотисту луку і зникало в піску. Вранці я знайшов неподалік скелет верблюда. Йому нічого не бракувало. Лежав білий і спокійний, як його застала смерть. Можна було подумати, що він спить. Кілометром далі я бачив трьох живих. Вони прямували до виднокола.

І у десятках інших місць теж. Часом ще з рештками рудої або сірої шерсті. Іноді — винесені на берег степових рік. Але завжди вичищені, без залишків тканин, без запаху, мінеральні і гладкі. Можна було собі уявляти, що вони тисячоліттями залягають у землі, шар за шаром, разом із рослинністю, яка вмирає кожного року. Уявляти, що під нашими ногами цвинтар. Могила усього.

Її щораз важче вмовити вийти з дому. Дріботить по кухні. Коли тепліше — на подвір’ї. Туди-сюди. Туди-сюди. Нагадує пташку в клітці. Ще підлітає, але втрачає силу. Мені трохи соромно своєї рухливості — що завжди проїздом, завжди поспіхом, ніколи не спеціально, лиш при оказії. Вона вже навіть перестала випитувати. Врешті, що я їй скажу? Що пісок? Що нема води? Як у пустелі? Що повзають змії, що лежать черепи? Тож не кажу нічого. Слухаю уривки її розповідей. Часом питаю про минуле, бо ми обоє вже знаємо, що це єдиний безпечний притулок. Вона розповідає. Фрагментами.

З’являються прості і ясні образи, наче не було всіх цих років. Я бачу їх так виразно, ніби сам запам’ятав. Бо, може, пам’ять у нашій крові. Бачу її кількарічного брата, як він бавиться на піщанистій дорозі. Під’їжджають німці і щось йому кричать, але він не звертає на них уваги. Нарешті один з них, якому урвалося терпець, виймає пістолет. Із ближнього дому хтось вибігає і жестами пояснює, що дитина глухоніма, вона нічого не чує. Вихоплює хлопчика з-під коліс, і авто їде далі. Тепер брат часто з’являється у розповідях. Малює коней. Або вирізає їх з паперу, і вони біжать дорогою, на якій його мали вбити. Коли я був малий, він малював коней для мене. Гарних і живих. А тепер вона розповідає про те, що він був винятковим, тільки ця глухота і воєнні часи призвели до того, що потім жив у самотності і тиші. Я легко уявляю собі все це і легко пригадую самого себе через двадцять років на тій самій сірій дорозі посеред дерев’яних домів. Напевно, вона нервово виглядала за паркан, чи я кудись не пропав, не подався за дюни, де зелено і розлого розливався Буг. І чи не прийшли якісь нові німці. Я слухаю її обірвані історії і відчуваю запах диму з коминів. Влітку, аби щось зварити, у піч підкидали соснові шишки. Ми збирали їх до джутових мішків у лісі, який називався хвойним. Навіть за дня туди мало хто заходив сам, бо все ще живою була розповідь про сотні трупів, які лежать під деревами відтоді, коли у сорок четвертому тут проходили рускі. Шишки горіли гарячим, бурхливим вогнем. Повітря сповнювали запахи живиці, вареної картоплі і розігрітої олії. Мені не треба нічого уявляти, коли вона розповідає про часи, коли мене ще не було.

Вона часто говорить про брата, бо той недавно помер. Вона нікуди не виходить, але коли я кажу: «Ходи, поїдемо», — вона несподівано погоджується без жодних протестів. Тому що не мала сили, надто хвора, аби бути на похороні. Тож тепер ми їдемо на таке собі повторне поховання. Осінь щойно починається. Ми їдемо на північний схід. То ближче, то далі від переплетення рік. Спочатку це Буг з Нарвою, а потім сам Буг. Сьогодні неділя. Люди виходять з костелів. Сідають у автівки. Десятки автомобілів барикадують шосе. А я пам’ятаю коней в голоблях, мішки з оброком і гострий дух поту, змішаний із порохами з-під копит. Так, як вона пам’ятає брата, коли він був хлопцем і мчав з паперовими кіньми піщанистим гостинцем, на якому його хотіли застрелити. Ми обоє їдемо на цвинтар проти течії часу. І обоє трохи боїмося. Але виявляється, що все добре. Цвинтар трохи за селом, на лісовій галявині. Через золоте і холодне сяйво осені могили такі виразні, як чорна каліграфія. Пісок жовтий, сухий, і не може бути мови про воду, яка стоїть десь під поверхнею, десь у глибині ґрунту, про воду, яка роз’їдає домовини і трупи. Я залишаю її, відійшовши трохи вбік, і спостерігаю. Вона стоїть, ледь схилившись, над сірим надгробком. Мала би молитися, але тільки дивиться і, мабуть, уявляє собі його там, під землею, із заплющеними очима, що спить зі складеними на грудях руками, у позі, в якій ми очікуємо на вічність. Тому настільки важливий цей сипкий пісок, який не затримує воду. Щоб тілу було сухо. Щоб воно не мучилося, ніж настане вічність. Напевно, вона його собі уявляє, вгадує обриси під сухою землею і дерев’яною домовиною. Бачить хлопця, який уникнув смерті, щоби могти ганяти гостинцем з паперовими кіньми. Бачить усе те, що відійшло і на що тепер чекаємо, коли повернеться. Прикопані і нерухомі. Ми чекаємо, коли розверзеться. На сухих лісових галявинах, якщо пощастить. Напевно його бачить, бо її обличчя лагіднішає. Так ми обоє стоїмо, трохи віддалені, і думаємо про нього: чи йому добре і як швидко пролетить це очікування.