Анджей Стасюк - Схід

А потім уже треба повертатися, бо сонце холодне, світло пронизливе, а вона, окрім полегшення, відчуває втому. Ми їдемо через села з газонами, туями і фігурами грецьких танцівниць зі штучного каменю. Холодно, і я не можу відчинити вікна, щоб відчути болотяний запах ріки, яка — хоч і невидимо — супроводжує нас десь із правого боку. Нема вже ні корів, ні коней, тому прибережні пасовища заросли верболозом. Я їду і нічого не впізнаю, але все пам’ятаю.

Вдома вона відразу переодягається у щоденне і дрібоче собі. Трохи замислена, ніби ще не вийшла з-під того холодного сонця. Але я бачу, що вона щаслива після цієї подорожі до могили.

Такою її залишаю. Згорблену, з півусміхом на обличчі. Але не можу добре придивитися, бо у дзеркалах заднього виду спостерігаю за стовпчиками воріт. І, вже не дивлячись на неї, піднімаю на прощання руку і від’їжджаю.

Тепер, поволі забуваючи всі ті речі і події, я намагаюся про них думати. Вони живуть у своїм теперішнім так само, як у своїх окремих кімнатах. Він на горі, вона внизу, бо ледве ходить. Зустрічаються, коли їдять, і розмовляють про те, що було сьогодні. Або що завтра треба зробити закупи. Потім розходяться. Я їм уже нічого не розповідаю. Вони вже ні про що не питають. Коли повертаюся пізно, прислухаюся біля її дверей. Радіо грає всю ніч. Однак невідомо, чи вона слухає, чи дрімає. Може, їй сниться минуле. Всі ті речі і події. Прокидається і нічого не пам’ятає. Тож, може, це радіо заповнює пустку пам’яті. Або як сон наяву. Воно замість усіх тих речей і подій. Радіо на переміну з телевізором. Іноді вони накладаються, і важко їх розрізнити. Змішуються. Безперервний шум, адже тиша страшна, і пахне її порожнечею.

То я вже нічого не розповідаю. Вони не питають, куди їду чи звідки вертаюся. Просто залишаю в них авто і виходжу з наплічником. Іду на станцію і чекаю на S3. Надворі тепло, я маю багато часу і можу пригадувати собі всі ті речі і події. Наприклад, парові локомотиви і механічні семафори з гасовою лампою всередині. Вздовж колії бігла стежка. Її витоптали колійники, які щодня доливали гасу і чистили червоні і зелені скла. Щоби переставити семафор, треба було пересунути великий, масивний важіль у начальника станції.

Часом крізь вікно було видно, як якісь дрібніші мусили навішуватися на важіль усією вагою свого тіла. Він поволі опускався і натягав дроти, протягнуті вздовж рейок. До семафора було кількасот метрів. Усе ручне, усе механічне. Так, під семафорами пахло розлитим гасом. Як у селі. На піщанистій стежці. У теплі дні було чути креозотом із шпал. У шістдесят восьмому — шістдесят дев’ятому. Вагони були темно-зелені і брудні. Вони возили пролетаріат. Вранці і пополудні. Тато їздив автобусом. Потяг повільно розганявся. Суміш диму і пари мали особливий смак. Будинок станції був дерев’яний, шальований і помальований на зелено. Почекальня була схожа на темну сільську кімнату з одним вікном. У куті стояла кахельна піч. Підлога була із широких, голих дощок. Можливо, фарбу стерли черевики подорожніх. Пахло порохами і тютюновим димом. Відразу за станцією починався ліс. У дні зарплат з пообідніх потягів виходили робітники. На вулиці, що вела до станції, був магазин з горілкою. Вони виходили напитися перед тим, як далі їхати додому. Потім каменем лежали у заростях. Часом їх хтось обкрадав. Розбуджені вечірнім холодом, сідали на останні потяги.

Вони мені нагадували тата, хоч він ніколи не пив і їздив автобусом, а не потягами. Вони нагадували всіх тих чоловіків, що виходили з головних воріт заводу. Вони жили в його тіні і в його тіні мусили померти. Так їм здавалося, бо хотіли бути вірними своїй долі. Але їх зрадили. Вони отримували гроші, які робили їх невільниками. На червоній сотці диміли чорним комини у похмурому, кривавому пейзажі, а впоперек банкноти їхав старомодний локомотив. Завод платив їм своїми зображеннями. Нікуди не втечеш. На реверсі буро-коричневої п’ятисотки гірники порпалися кайлами у призмі вугілля. На них були світлі сорочки з короткими рукавами. Я розглядав купюру і уявляв собі, що шахтарям ще гірше, бо вони ув’язнені у якійсь подобі печери. Але ж таким мало бути життя. Чоловіки лежали з розпростертими руками у заростях. Як застрелені під час спроби втечі. Так було насправді. Мов марево, вони збиралися у вечірньому холоді. Неначе упирі, їхали потягом на північ, до задушливих кімнат, до хат із худобою за стіною. З порожнім серцем, із гіркотою, що підступала до вуст. Я їх трохи побоювався, а трохи ними захоплювався. Після них залишалася зім’ята трава.