Анджей Стасюк - Схід

Їдеш щораз далі на південь, і зелень повільно зникає. Жовтіє і набуває піщаної барви. Ми спали десь за Гучін-Усом, вже недалеко Богда. Перша ночівля в пустелі з піском до горизонту. Світив золотий місяць. Я назбирав кізяків і палив вогонь. Біля місяця з’явилося кілька зірок. Більше не було нічого. Силует голих гір, червоний вогонь і небо. Задля цього я сюди приїхав. Щоби між моїм тілом і всім іншим не було майже нічого. Навіть пам’ять мала менше роботи, адже я не знав жодної історії з цих країв. Не мав тут про що думати. Тобто думав про себе. Розмірковував, де легше вмирати: чи тут, чи в себе.

Я для того сюди приїжджав, аби ніщо не заслоняло виду на прийдешнє. Бархан за барханом, узгір’я за узгір’ям, скеля за скелею — і нічого іншого. Але прецінь не виносили померлих будь-куди, тільки туди, де їм буде легше покинути попередній світ. На якийсь протяг, на вітер, на перевал з голодним птахом, вовком і псом. Гриф забирав частину і перетворював її на лет. Пес і вовк — на терпеливий біг.

Бабцю ми ховали влітку. Я дивився, як опускають труну на шнурах. Викопана земля була сіро-жовта. Мені здавалося, що яма дуже глибока. Навколо стояло все село. Я не знав, що робити. Перший раз бачив, як когось закопують. Мав сім років. Не розумів, що таке смерть. Тільки знав, що бабця у труні і я вже ніколи її не побачу. Коли ми цілували її перед тим, як закрити віко, вона була холодною, як земля в глибині могили. Я стояв нерухомо. Не плакав. Довкола жінки ридали ридма. У батькових очах були сльози. Я ще нічого не знав. Діти безсмертні. Дивився, як падає земля. Уявляв собі холодну темінь, в якій спочине бабця. Але вона вже раніше була холодною, тож я особливо за неї не боявся. Напевно, відчував, що її життя лишилося на поверхні. У днях, які проминули, але не забулися. Тому я не боявся. Не плакав. Дивився, як земля покриває домовину. Глухий звук, коли вона вдаряла об віко, зупиняючись за сантиметри від її обличчя, від випростаного тіла зі складеними на грудях руками. Довкола лежали інші тіла, теж у скринях, і чекали. Цвинтар був невеликий і гарний. Далеко від села. У тіні старих дерев. За дорогою, на схід відкривався лагідний, низинний вид: поля, луки, купки тополь, дерев’яні доми у садах. В одному з них вона під ранок померла. Десятиліттями вони приносили сюди своїх померлих і клали одних біля інших. Іноді домовина на домовину, бо вже не вміщалися. Це очікування померлих за селом, у тіні високих дерев, за залізною фірткою мені здавалося цілком природним. Цвинтар прилягав до життя, як шкіра до тіла. Певного дня вони мали встати. Ми мали з ними зустрітися. Мабуть, тому я не плакав.

Пригадую собі усе це, їдучи в глибину пустелі. Часом ми зупинялися на ніч у людей. Юрти були просяклі запахом їжі і тварин. Запах здавався міцнішим і щільнішим за сукняні стіни. Віяв вітер, і було темно. На сто, на тисячу кілометрів. Ненадійним захистом були ці садиби. Якогось дня зникали, залишивши тільки круг витоптаної трави. Забирали все. Вантажили на причепи тракторів, на вози, на верблюдів, і нічого не лишалося. Земля, як тисячоліття тому. Об’їджені кістки тварин, пляшка з-під горілки, попіл після ватри. І обрій замикався. Як було з тими старими могилами. Вони зникали. Залишався пісок і пил. Я думав про це. В юртах і біля вогнищ. Про шляхетність цієї країни. Про готовність до відходу. У давньому Улан-Баторі китайці не ховали своїх померлих, а клали їх у скрині, поставлені одна на одну, і коли їх назбирувалося достатньо багато, формували караван і рушали через пустелю в бік Ерен-Хото, щоб закопати тіла у землі предків. Бо не хотіли нічого втратити і тисячоліттями нагромаджували предмети, твори мистецтва, міста, книги, посаги і підземні армії з глини, які мали полегшувати самотність імператора. Нагромаджували померлих. Усю ту матерію, в якій знаходили розраду. Верства за верствою, тисячоліття за тисячоліттям — як ріка, що несе намул.

Невідомо, де похований Чингізхан. Кажуть, що на північному сході, у краях, де він народився. Кажуть, що убивали всіх, хто перестрів похоронну ходу. Що сталося з нею, невідомо. Може, і свиту повбивали останні, найвірніші з вірних, і забрали таємницю в могилу. Він з’явився нізвідки і безслідно відійшов у глибини гористого степу, де в’ється ріка Онон і починаються перші ліси. Повернувся туди, звідки прийшов? Залишивши після себе тільки пам’ять жаху і слави? Оце і є життя? Пам’яттю тих, хто лишився, і тих, які тільки прийдуть? Нема нічого, окрім подій, яких не врятує, не збереже жодна річ? Ні на землі, ні в могилі? Можемо нагромаджувати і нагромаджувати, але ніщо нас не прикриє? Можемо складати верствами наших померлих, сподіваючись, що вони нас захистять, загородять, коли настане час? Ми робимо їм лігва з каменю, щоб було куди приходити, щоб вони не втекли. М’ясо всихає, та залишається кістка, і це нас тішить. Кістка. Чинимо так, щоб її затримати. Тому що не віримо в пам’ять.