Анджей Стасюк - Схід

Пізно пополудні ми в’їхали до Ініна. Ні з чим не можливо порівняти того відчуття, коли заходиш у середину чужого натовпу в місці, про існування якого ніколи не підозрював. Це відчуття паморочить голову. Як переляк, захват і сотня інших вражень, для яких немає назв. Це вже не Ерен-Хото. Треба було протискатися. Наплічник заважав. Панельні багатоповерхівки на обох сторонах вулиці. Небо такого ж відтінку, що й забудова. Я знав панельні райони. Ці були майже такі самі, та водночас просякнуті чимось чужим і привабливим. Неначе насичені іншим світлом. Сухішим, піщанистим, віддаленим від вод. Я мусив це якось назвати. Цей гіпноз чужого місця, де тебе ніхто не чекав, де ти нікому не потрібний. Бетон, червоні написи, на яких розпізнаєш лиш арабські цифри. Марки автівок, яких раніше ніколи не бачив. Емблеми на капотах — мов стародавні амулети. Так тобі здається. Відчуваєш, що чим глибше у це входиш, тим важчим буде повернення, яке врешті стане неможливим. Що врятує тебе тільки боягузтво, хоча насправді ти не прагнеш уціліти.

З першого готелю нас таки вигнали. Худий чоловічок на скляній рецепції просто махнув, щоб ми забралися. Там було, як у старій перукарні. Зеленаве брудне скло і коричневий лак на старому дереві. Він щось казав до жінки в глибині закладу, наче шукаючи схвалення. Вона підтакувала йому китайською. Ми перейшли на другий бік широкої вулиці. Тут на рецепції висіли чотири годинники: Лондон, Нью-Йорк, Токіо і Пекін. Усі усміхалися, але ніхто нічого не розумів. Ані вони, ані ми. Хотіли зробити добре, радилися, але не могли визначитися. Три жінки і чоловік. Усі у темно-червоних уніформах. Ми зрозуміли, що тут дорожче, ніж навпроти. Врешті вони дали нам ключі, але якось невпевнено. Ніби ми їх до цього змусили.

Близько опівночі я пішов на прогулянку. Людей було трохи менше. Але це не мало значення, бо весь час існував той натовп, він дихав, затиснений цими бетонними стінами, за вікнами, в яких світилися жовті жарівки. Колись в Іркутську або в Улан-Уде я бачив, як сплять китайські робітники. У великому порожньому залі без меблів лежало кількасот тонких матраців, і на тих матрацах — вони, кількасот, нерухомі, навзнак, щоб швиденько поспати, о п’ятій вже треба вставати. У розбурханому ландшафті Іркутська або Улан-Уде рівно поскладані сплячі тіла справляли враження великого спокою і ще більшої сили. Я дивився на них крізь темну шибу і запам’ятав цю сцену, щоб згадати її аж тут. Я заглянув на вокзал, аби дізнатися розклад. Тільки на табло «Beijing» було написано латинкою. Місто було темне, чорне, ніби трохи з вугілля, але на долішніх поверхах де-не-де світилося зеленаво, блакитно, ртутно, досить синтетично. Я увійшов до однієї з таких яскинь. За лядою розлігся довговолосий бородатий чоловік. Спершись на жінку, обличчя якої я не міг розгледіти у півтемряві, він побренькував на струнному інструменті з довгим тонким грифом. Я пішов до полиць і знайшов червоне вино, яке — як і багато всього тутешнього — називалося «Велика стіна». Було погане. І каберне, і мерло смакували однаково. Але я принаймні знав і бачив, чого сподіватися. Взяв ще кілька пив, у назвах яких згадувався тигр або дракон. Жінка видала мені решту, сягнувши рукою до шухляди, але її тіло залишалося нерухомим. Чоловік не переставав грати. Мені подобалася ця атмосфера курильні опіуму, запах і півтемрява. Натомість вони не мали жодної охоти на якесь товариство.

Перед входом до готелю мене зупинив двометровий молодий китаєць. Його супроводжували дві дрібні усміхнені дівчини. Він показав мені якесь посвідчення і сказав, що з поліції. Він соромився. Дівчата допомагали йому з англійською. Ми повинні покинути готель, оскільки не маємо права в ньому перебувати. У місті є лиш один готель, де можуть ночувати чужоземці, і ми мусимо туди переїхати, а вони — двометровий, двадцятилітній, стривожений «мусор» у закоротких джинсах і дві чарівні поліціянточки — мали нам у цьому допомогти. Я відповів, що це неможливо, ми вже спимо і ми змучені, тож дуже дякуємо за турботу, але до побачення. І нахабно пішов, залишаючи їх з тими несміливими посмішками. Пішов, хоча загалом мені зовсім не йшлося про нахабність. Ми четверо зібралися в одній кімнаті при вині «Велика стіна» і радилися. Була глибока ніч, темне місто і гігантська держава супроти нас, білих приблуд. Держава, яка без жодних церемоній вбивала тисячі своїх громадян пострілом у потилицю, щоб потім торгувати кавалками їхніх тіл. Нам було не до сміху, але й не хотілося вилазити з теплих ліжок. Перед цим ми два тижні ночували у спальних мішках. Тепер сиділи в самій білизні посеред китайської ночі і розмірковували, що з нами зараз зроблять. Поліцейська трійка з’явилася через годину. Вони ще більше усміхалися і ще більше ніяковіли. Хлопець з виразним полегшенням радісно повідомив, що його шеф погодився, щоб ми залишалися в готелі. А потім звідкись вийняв два пласкі пуделочка і простягнув їх на великих відкритих долонях. Вони призначалися для жінок. Під червоними накривками на червоних папірчиках лежали два білі браслети з пластику, що імітував алебастр.