Анджей Стасюк - Схід

Того дня, незадовго перед Різдвом, я проминув відділ взуття і пішов далі. За скляною перегородкою тягнулися шеренги стелажів. Я бачив це, можливо, десятий раз, та знову не міг відвести погляд, бо там було зібране все. По п’ять, по сім злотих, тисячі речей, призначення яких часто було важко визначити. Бо що зробити зі скляним серцем, наповненим золотистим пластиковим порошком? Або зі скляною кулею із зеленою рибкою, яка після струшування мертвецько ворушить плавниками і хвостом? Або з мініатюрним жіночим манекеном, в якого замість голови стирчить сім гачків для вішання невідомо чого? З останньою полицею в самім куті і при підлозі, на якій вкриваються порохом у пласких зібганих стосах циліндри, блазенські шапки, шалики і біло-червоні прапорці? З пачкою кострубатих жетонів для покеру за два злоті? З тиграми, слонами, папугами? Зі скляним годинником, з його циферблатом, на якому переливається тривимірний собор у містечку Ліхень? Що зробити з Матір’ю Божою на батарейці, що світиться в темряві? Можна це поставити, щоб воно тривало з нами у нашому житті разом зі своєю огидністю і неймовірним походженням звідкись ізсередини цієї чи то країни, чи то континенту, чи окремої планети. Я приїжджав сюди, до Ясла, до Кросна, до магазину біля об’їзної, щоб повертатись подумки до Ерен-Хото, до Ініна, до Дакона, до Пекіна і уявляти собі цю безодню, яка породжує трильйони невжиткових речей, як космос без напруження і байдуже породжує безмір планет, зірок і крихт матерії. Для цього я сюди їжджу. Для науки. Щоби оглядати предмети, життя яких є необов’язковим і хвилевим, бо вони відразу розкришуються, розклеюються, ламаються, розпадаються, збігаються і розтягаються, але на їхнє місце вже чекають наступні, стоячи в безконечній черзі, аби заступати мертвих товаришів і зм’якшувати людську самотність, живити наш зір і дотик, і жагу володіння. Щоби згадувати ту подорож, яка мала в собі щось майже релігійне, бо оглядати Китай означає спостерігати народження нового світу. Я перебирав на полицях ножики ні для чого, ліхтарики на приліпках, колоди карт з напівголими дівчатами, магніти на холодильник, «art article», теж тримірні, як Ліхень: метелики, песики, котики, пташки, фігнюшки, квіточки, і мало того, що стереоскопічні, то ще й на губці, щоб було м’яко. Я блукав, занурювався у це багатство порожнечі і уявляв своє майбутнє життя, в якому я постійно чогось торкаюся, а воно розпадається, тож мушу отримати наступне і наступне, і безперервно з’являється щось нове, чого ще не було, і я беру, пробую, а воно знищується саме, без моєї участі, бо самознищення закладене вже на етапі виробництва, тож знову наступне і наступне, і китайці мусять встигати, бо за мною збирається черга, мої земляки з Горлиць, з Малопольського воєводства, з Підкарпатського, а далі весь проклятий люд землі, який ніколи нічого не мав, зате тепер нарешті втамує свої бажання і вживатиме речі день за днем, рік за роком, зношуватиме, замість того, щоб лякатися смерті.

Я ходив, перебирав і гладив, не міг натішитися і повірити в розмаїття і кількість. Білі жінки уважно спостерігали за мною. Вони працювали у китайців і пильнували, щоб інші білі не крали. Аби поводилися порядно в цьому китайському світі або і всесвіті, створеному для потреби убогих, для потреби всіх нас, які вже ніколи не зазнають ані втихомирення, ані заспокоєння. І вічно дихатимуть спрагло, як пси.

У сільському пейзажі це було як ексцес: барвистість і недоцільність. Бо кому може бути потрібним гумовий чорний чорт, який від натиску висолоплює червоний пневматичний язичисько? Або сплющена, пістрява, мов пава, куля із станіолю, наповнена трачинням і причеплена до гумки? Чи золотисті годиннички з блакитним або рожевим циферблатом, на якому намальовані стрілки неодмінно завмирали на чверть до дванадцятої? Замість ремінця у них — звичайна гумка до трусів. Або сопілочки з п'ятьма отворами, з яких видобувалися звуки якогось екзотичного регістру? Помальовані водяним байцом, який залишав сліди на губах, вони здавалися не музичним інструментом, а якимось підозрілим смаколиком. Усе це задля свята. Пополудні ятки згорталися, і сільський пейзаж безслідно заживав, заростав щоденністю. У деяких домах залишалися різнобарвні дива. Як у світлиці у вуйка, куди час до часу клали спати гостей: палац зі скла, чорно-золотий гіпсовий кіт у дещо єгипетському стилі і циганка у просторій, розцяцькованій спідниці, яку всадили на купу вишиваних подушок. Я рідко і трохи несміло заходив до цієї кімнати — коли вдома нікого не було. Кімната була святковою. Двері до неї завжди зачиняли, щоб оберігати прохолодне, урочисте приміщення від кухонних запахів. Тож входив туди трохи як до костелу, щоб водити очима по пам'ятках минулого свята, по рештках карнавалу в середині літа. Циганка, кіт, палац сіяли темним світлом спокуси. За вікном був яскравий день, високе небо, у зелених затоках виблискувала ріка, але уяву поневолювали штучні і вульгарні кольори храмового свята, барви сумної фієсти. Жовті, помаранчеві, фіолетові і червоні вогники випалювали щоденність, яка звуглювалася, чорніла на краях і згорталася, як підпалений папір, аби показати… що саме? Напевно, предивну, надприродну штучність в осерді світу, який був нестерпно натуральним. Уся ця непридатність і дрантивість коркових пістолів, годинничків із завмерлою годиною, ця недолугість набитих трачинням м’ячиків на коротку мить відпускали первородний гріх пізнання — що коли є «а», то мусить бути «б», що «такий світ», що «Аля має кота, а це тато Олі». Замки зі скла були і чудом, і блюзнірством у країні, яка мала вже завжди обходитися без блюзнірств і чудес. Тому їх виробляли десь майже у підпіллі, напівлегально, у важкій тіні комуністичних податкових інспекцій, головним завданням яких було не збирання податків, а обдирання так званої приватної ініціативи. І зокрема тієї, яка вигадувала чорних чортів, що висолоплюють червоні язики. Тож доводилося виробляти це в якихось майстереньках, по хатах, у передмістях, на периферії, мабуть, в якихось Калушинах, Мінськах-Мазовецьких, у смороді клею, токсичних фарб і безперервному страху, щоб потім віддавати цей сумнівний товар мандрівним купцям, які пересувалися через гмінну і повітову Польщу шляхом усіх свят і святих, до Яблонної на Вознесіння, до Чеканова на Анджея Боболя, до Нецєчи на Святого Мартина, до Розбітего Камєня на Миколая Єпископа, і так крізь цілу країну, впродовж цілого року, аж до вичерпання календаря.