Анджей Стасюк - Схід

Пил. З фундаментальних речей я побачив передовсім пил. Відразу за летовищем вздовж дороги на кілька смуг росли тополі і якісь кущі. І на всьому лежав сірий пил. Можливо, його виділяло місто, можливо, приносив його з-над пустелі північний вітер? Мабуть, і те, і те. А ще це сірувате світло, цілком інакше, ніж у нас. Чуттєвіше. Отак собі їдучи, я пригадував Братськ, пригадувалося мені Улан-Уде з такими самими тополями, з порохами і бетоном, що визирає із землі. На узбіччі стояли два таксисти біля своїх зелено-жовтих машин. Один люрив. У потоці автомобілів ми їхали зарослою хащами околицею. Мовчки. Водій лиш кивнув, коли я показав йому адресу, написану китайською. Він відчинив вікно і курив. Мене охопило відчуття, що отак я змінив реальність. Вийшов зі своєї, в якій перебував завжди, і опинився в іншій. У ній були втомлена зелень, автівки, дим із сигарети, курява, але всі ці речі набрали зовсім невідомого значення. Тут люди тисячами спускалися в ями, щоб їсти глину, а тепер був дим сигарети, «Старбакс» на летовищі і верескливі погоничі, які керують чергою таксі. Пекло перетворилося на щоденність, і тепер я їхав у глибину цієї переміни. Разом із своєю пам'яттю смаків дитинства і мого знання Китаю. Чому? Щоби таки долучитися до єдності світу? Щоб її відкрити? У сірому пекінському світанку, на автостраді, з водієм із незворушним обличчям, що виймає вже другу сигарету із червоної пачки?

За кільканадцять хвилин почали з являтися будинки. Далеко від шосе, за деревами. Масивні багатоповерхівки. Великі і нові. Важко було вгадати, чи там вже хтось мешкає. Серед них, за ними, вище за них стриміли крани, бо все це, мабуть, тільки починалося, лише розганялося, щойно мало настати. А потім зарості зникли, і ми їхали вже просто містом. Великим, щораз більшим, щораз склянішим, щораз позолоченішим, щораз нереальнішим, з фантасмагорії, із мішанки сенсів. Бо було таке саме, а водночас інше. Мінилося і манило. Передовсім цим всюдисущим золотом, а потім тими формами увінчань — вигнутими дахами, понасаджуваними на рівні, скляними, тридцятиповерховими паралелепіпедами. Немов промовляючи: «Щось там ми взяли від вас, але зробили наше». Весь час прямо, кільканадцять кілометрів, а потім лиш один поворот направо, і вже мала бути та вулиця, що тягнеться зі сходу на захід і перетинає площу Тяньаньмень. Я вийняв путівник і знайшов план міста. Властиво, тільки шматок путівника. Вдома я делікатно відрізав якусь одну п’яту з описом Пекіна і країни на північний захід від міста. Доробив щось схоже на палітурку. Мені не треба було цілої тисячі сторінок. За мапою все збігалося. Мене непокоїла тільки сама моя присутність тут. Мусив вигадувати ці пояснення із Сичуанню, з датою народження і Перл Бак у сірому папері. Я намагався виправдатися, креслячи в часі і просторі лінію, що сполучає Горохів, Підляшшя і Пекін.

Ми прокинулися опісля полудня наступного дня. У готелі «Forbidden City», у номері без вікна, десять хвилин пішки від площі. Без снів, у тиші, і вийшли з нього відразу після пробудження. Падав дощ, і раз за разом треба було ховатися то під деревами, то в підземних переходах. Було душно. Темніло. У найнаселенішій країні світу. Тож було тісно і саме тому душно. Під низьким небом, з якого били блискавки — десь на передмістя, може, далі, за мур, на Монгольську височину. Тісно від людей і вологи, від дощу і поту. На заході низько червоніла вузька смуга неба, а над нею — хмари. На площі було якось так темно і трохи страшно від того, що коли ті хмари зімкнуться, то западе цілковита темрява і лише трохи світитимуть авта, яких було зовсім небагато. Ця площа була завеликою, але одночасно тісною. Ніби нічого високого навколо не набудували, але якось сам простір нависав і пригнічував. Можливо, лише через той портрет на Брамі небесного спокою. Мав десь п’ять на вісім або більше. Рожевий, виблискував півтінями, мертвий, мов з воску, і з тією бородавкою на бороді. Одягнений у сіру блузу без жодної зморшки, немов її пошили для нього з целулоїду. Дивився якби на, але насправді десь понад, так собі. Ніби нічого не сталося. Ніби люди із Сичуані ніколи не їли глини. А в інших провінціях не виривали із ще живих ворогів нирки і печінку, щоби їх зжерти. Однак цілком може бути, що він дивився на все це, водночас дивлячись крізь це. 1957 року в Москві він сказав, що готовий покласти триста мільйонів китайців заради перемоги світової революції. Тоді це була половина народу. У грудні 1958 року він написав до керівництва партії: «Смерть буває корисною. Тілами можна удобрити землю». І тепер дивився порожнім поглядом, бо нічого не сталося. Дивився з портретів, з кожної банкноти, з шапок, торб, значків, будильників, горняток, обкладинок, порцеляновий, металевий, пластиковий, паперовий, гіпсовий, мабуть, десь і їстівний — з цукру, з тіста, з марципана. Дивився звідусіль. На свій народ, як на геологію, на тектоніку, на флору і фауну, на виникнення і вимирання видів. На мільярд триста мільйонів. А вони далі жили під його поглядом, немов дивилася на них вічність.