Анджей Стасюк - Схід

«Коли вже не залишилося нічого їстівного, люди взялися споживати м’яку глину. Це був образ пекла: щільні шеренги селян, подібних на привидів, обливаючись потом на сонці, чекали перед глибокими ямами своєї черги, щоб спуститися на дно і накопати кілька жмень білої порцелянової глини. Дехто напихався глиною ще під час копання в ямі, однак більшість додавала води і перемішувала з половою, квітами і бур’янами, а тоді пекла глиняні тістечка. Спожита глина поводила себе як цемент, висушуючи шлунок і вбираючи всю вологу з травного тракту. Дефекація ставала неможливою. В Хенані, як згадував Хе Гуангва, так багато людей їли місцевий камінь «янгліші», який мололи і робили з нього пляцки, що дорослі допомагали одне одному виймати кал патиками».

Тому я мусив врешті туди поїхати. Бо є історії, які вимагають продовження. Наша пам’ять заявляє про свої права. Немов хоче досягнути теперішнього. Тож знову старе Шереметьєво і знову це підганяння, цей пробіг через контрольні рамки, щоб відразу після цього чекати у блискучому сірому залі. Люди були вже інші. Більш імперські. Починалася Азія. Мешканці тих країв, представники тих народів. Вони розчиняли білу масу. З їхніх облич вдавалося небагато прочитати, і можна було собі уявляти місця, з яких вони прибули і в які відлітали. Падав дощ. Усе було дороге. Поруч з тими самими, що й всюди, безмитними віскі, коньяками, блоками сигарет стояли звичайні полиці з пивом «Балтика», різними солодощами і якимись сувенірами.

Як на підляськім храмовім ярмарку сорок років тому. В аеробусі були голубі крісла. Ми стартували і полетіли назустріч ночі. Але я уявляв собі, що лечу проти течії часу. Віднайти все те, що мене оминуло. Знайти епіцентр подій, які — заки дійшли до мене — вичерпалися, пригасли, вирівнялися, немов хвиля далекого землетрусу на дні моря. Я летів у минуле. Так це собі уявляв. Ніби щось йому заборгував. Стюардеси мали елегантні оранжеві уніформи. Однак за вино треба було платити. Я волів вдивлятися в екран, на якому висвічувалися маршрут, місцезнаходження і кінець ночі, що сунула на захід. Це було найцікавіше: дивитися на простір. Намагався переглядати фільми. Мали їх із п’ятдесят, усі американські. Ми летіли на схід. Невдовзі мав бути Урал, Єкатеринбург, де Юровський убив царську сім’ю, а кулі з маузерів-96 відбивалися від діамантів, зашитих у сукнях царівен. Я тим часом мав на вибір п’ятнадцять мультфільмів, п’ятнадцять бойовиків і стільки ж мелодрам. Тому волів дивитися, як тінь реактивного літака переміщається над безмежністю і виміри часу переплітаються з вимірами відстані, утворюючи математичну формулу подорожі. Тюмень, Омськ, Новосибірськ. Два роки тому у вересні в Новосибірську падав холодний, чорний дощ. Чотири дні в цьому дощі, у місті, в якому не було нічого вартого уваги, у випадковій квартирі, винайнятій у невротичної жінки, яка прагнула вийти за німця, бо німецький народ дав Баха і Бетховена. На стіні висів килимок, на якому напівгола пані тулилася до тигра. І бароковий пластмасовий годинник. Коли переставало дощити, я виходив у місто, в якому нічого не було. Лише бетонні багатоповерхівки, широкі артерії, постарілі новобудови і зелений вокзал у формі локомотива, де в залі очікування, наповненому азіатами, грали класичну музику жінка на фортепіано і чоловік на скрипці, обоє у вечірньому вбранні. Я не міг відвести очей від цього міста. Не було в ньому нічого, лише кострубата матерія, сформована поспіхом, яку вкладали, щоб якнайшвидше запанувати над простором. Блоки, бетон, залізо, іржа, стара фарба. Хмародер з голубим фасадом. Кілька старих, тінистих вуличок. Але передовсім — дощ. Я вичікував на прояснення і виходив, аби уявити собі, що це острів, що він одразу закінчується і далі простирається Сибір, Азія, безкрайність, яка непомітно перетворюється на нічогість.

Тому тепер, в аеробусі, я волів спостерігати, як на екрані повзе у мій бік берег ночі, ніж дивитися голлівудське кіно. Іркутськ, Улан-Уде, Чита. Я бував у тих містах. Стемніло. Я читав назви і дивився в чорноту за вікном. Уявляв собі безмір, в якому вони зведені. Але мені не вистачало того, що я бачив Читу. Треба було подивитися на Китай.

Адже я був дитиною комунізму, адже мій вуйко у шухлядці серед клапанів, краників і корків тримав партійний квиток. Росія була джерелом, але саме Китай мав стати хвилею, яка затопить світ. Тому я мусив туди поїхати, аби побачити, на що перетворюється комунізм, дитям якого я був. Просто у моїй країні його кінець виглядав надто благим і банальним, щоб про нього написати. Я мусив переконатися, що моя історія є фрагментом чогось більшого.