Анджей Стасюк - Схід

Це ще була Монголія, але вже Внутрішня. Ще Гобі. Вранці ми виїхали з Ерен-Хото. Автобус був старий, а небо захмарене. Дощ іноді падав у цій пустелі. Вона була тією ж, але цілком інакшою. Китайці позбавили її краси. Доки сягало око, стояли вітряки, що виробляють струм. Я бачив їх сотні, а були, мабуть, тисячі. З обох сторін шосе, яке було таке ж порожнє, як пустеля. Вони стояли у краєвиді, який не змінювався тисячі років. Пастухи не змінюють ландшафту. Трава відростає. Залишаються тільки кості тварин. А вони понаставляли у цьому предвічному навіть не сучасне, а щось таке, що відразу і цілковито належить майбутньому. Вітер з Гобі обертав тисячі турбін. Лягаючи спати на монгольському боці, я ночами прислухався, як розганяється повітря, і уявляв собі, що це найдикіший і найвільніший вітер світу. А вже тут він потрапляв у неволю. Його запрягли, щоб підганяти цю країну. Щоб її розбудовувати. Щоб видобувати її з глибин землі і перетворювати на форми, яких світ не бачив, і вкривати тими формами неймовірні поверхні. П’ятдесят чотири відсотки світового споживання цементу щось таки значать. І тридцять відсотків світового споживання сталі теж. І двадцять три — енергії. Ця енергія бралася звідси. З безлюдних пустель і з нубійського вітру, в якого відібрали свободу.

Обабіч шосе стояли динозаври. Один майже на узбіччі, інші далі і зовсім далеко, немов щойно виринули із-за горизонту. На рудій землі, порослій твердим бадиллям. Переважно поодинці, але часом парами, щоб якось проіснувати впродовж тих сотень тисяч років. Протоцератопси, трицератопси, чанчуньзаври, фусунозаври, монголозаври, гобізаври і гобітитани. Лише вони і турбіни, і безлюддя, яке тягнеться тисячі кілометрів на захід аж до Такла-Макану і Таримської западини, з ядерним полігоном десь у тих краях. Прадавні тварини були зроблені з того самого, що всюди, з якоїсь дешевої цементної суміші і дроту. З окрушин тих відсоткових обрахунків життя. Вони вже трохи лущилися і облазили. Своєю печальною буквальністю нагадували радянські монументи, які нищаться серед молдавських полів. Хоча тут вони виринули із земної безодні, з праісторії, з прабатьківщини і дивилися на поодинокі автомобілі. Над ними віяв вітер, початки якого сягали зародження світу. Дивним і тривожним був цей пейзаж. Містив у собі найдавніше минуле і неймовірне майбутнє. Майбутнє було з кособокого бетону, майбутнє своїми комашиними монстрами вітряків навіки знищило пейзаж, який легко поглинав сліди кочівників і цілі каравани верблюдів до Урги з пресованим чаєм і шовком.

Ніколи не можу стриматися, коли проїжджаю вулицею Костюшка в бік Сонча і маю трохи часу. Звертаю праворуч і паркуюся між двома — як тепер кажуть — галереями. Насправді це два похмурі вугласті бараки. Розпач компромісу між дешевизною і вдаваною елегантністю. Входжу до того, що зліва, минаю парфумерію на першому поверсі і піднімаюся сходами вгору. Вже здалека відчуваю той запах, який нагадує трохи гуму, трохи пластик, трохи клей, — у кожному разі виразно хімічний. Проходячи повз дрібну чорняву касирку, ніколи не можу відмовити собі у цій приємності і виразно кажу «добрий день», а тоді чекаю, заки вона відповість. Чекаю, коли вимовить ці два слова, намагаючись на хвильку відійти від тональності своєї рідної мови. Я змушую її до цього. Дрібну чорняву дівчину. Представницю народу, який невдовзі запанує у світі. Одну з мільярда трьохсот мільйонів. Вона відповідає не усміхаючись своїми неглибокими, цвіркотливими складами. Вона не мусить усміхатися, бо знає, що перемога і так на її боці. Але я трохи вредний і цим прорахованим вітанням мщуся. Мщуся за її прийдешню перемогу. І ще за Інін. Пізнім вечором ми вийшли у цьому місті з автобуса, який привіз нас із Ерен-Хото. Всі на нас дивилися. Дехто зупинявся, щоб подивитися. Не криючись. Без найменшого сорому. Інін мав близько трьохсот тисяч мешканців і був провінційною дірою. Через нього проходили тільки колія і дорога до Пекіна. Але таки діра, і хто знає, чи тут взагалі бачили білих. Тож роздивлялися і вказували пальцями. Це навіть не було образливим, бо вони приглядалися радше з дитинною цікавістю, усміхнені і веселі. Дивно було усвідомлювати, що нема де сховатися, що не можна вдавати когось іншого. Що ти голий, безборонний, а передовсім білий, а вже потім, можливо, людина. Ми йшли, дещо обдерті після двох тижнів у Гобі, з наплічниками, і двісті тисяч пар очей стежили за нашими безпорадними кроками в пошуках ночівлі у місті Ініні. Тому тепер я брав лагідний реванш, слухаючи китайське «добрий день».