Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Всі серця наші вам, Поланьо Микитівно. Від усього Прирічного і вас здоровлю!

— Із чим?

— Із щасливими родами вашої славної Дульсінеї! — відчеканив срібними монетами Ілько.

— Та то ж одне горе, — жалісливо похитала головою Поланя. — Не встигла я побігти до Федірцані, а вона вже, клята, придушила двох найкращих пацяток.

— Біда, але невелика, — Лєтрик уже розпоряжався: — Тих двох відкладіть як докази для комісії, назавтра вона має бути тут і це чудо зафіксувати, а інших вісімнадцять пильнуйте, як зіницю ока.

— Яких вісімнадцять? — Вариводиха вивільнила з-під хустини вухо і піднесла його ближче до Лєтрика.

— Ті, що залишилися живими.

— Ільку, — здивовано, але уже спокійно мовила Поланя, — ти ще все не протверезився? Про які вісімнадцять пацят мелеш?

— Я не мелю, а переказую те, про що сьогодні вранці сповістив Петро Степанович Ногавичка. Ви ж покликали його на поміч Дульсінеї. І вона на його очах привела двадцять поросят.

— Господи! — сплеснула руками Вариводиха і вже звернулася до зніяковілих прирічанців. — Чуєте, люди добрі! Старий біс був такий п’яний, що в очах йому не двоїлося, а троїлося. Одне порося по двічі, а то й тричі рахував.

На цій мові Поланя обернулась до оторопілого Лєтрика і гаркнула:

— Вісім маленьких було, щоб ти здох, а двох Дульсінея прилягла і вже мертві.

Тут прирічанці повторили у натуральному вигляді знамениту гоголівську німу сцену. Більш урівноважені по цьому одразу кинулись наздоганяти дітей, посланих щедрувати у сусідні села, інші із войовничими вигуками, гігіканням, гогоканням кинулися на штурм Ногавичкового обійстя.

Забігаючи на кількадень вперед, автор мусить з гіркотою сповістити, що новина про новорічне чудо у Прирічному — дякуючи прудким ногам малих прирічанців — встигла оббігати Лопухово, Вонігово, Заньку і Воляче. Зв’язаний із Прирічним доброю пам’яттю, автор на цей раз уникне оповідей про ті страшні посміховиська, яким піддали прирічанців їх сусіди. Обмежимось сумним, але все ж таки оптимістичним фіналом.

Отже, новина про феномен Дульсінеї Тобоської не лише втрапила на злі язики лопухівців, вонігівців, заньківців і волячівців, але — безперечно не без їх помочі — добігла і до старовинного дубового столу завідуючого райвідділом культури Панаса Конопляного. У чорну лють Конопляного кинула не сама звістка, а новорічна “Блискавка”, написана Лєтриком і вивішена у вогнищі культури. Кидаючи із віконця службової машини на прирічанського культмасовика словесні громи, Панас Пантелеймонович блискавкою увірвався у Прирічне і, на щастя, перехопив Лєтрика, коли той, попереджений кимось із сельчан, уже мчав із клубу до Федірцана, де мав намір переждати навалу.

Ледь не збивши Ілька з ніг, машина Панаса Конопляного загальмувала. Лєтрик — від постраху перед грізним “Москвичем” чи гнівом Конопляного — закляк, безборонний, перед оскаленим капотом і підняв руки — мовляв, здаюся. І на його обличчі — від куточків губ аж до вух — розцвіла така невинна усмішка, хоч до рани прикладай. Спантеличений Панас Конопляний декілька хвилин не міг втямити, в якій справі приїхав сюди. Відтак, спохватившись, вискочив із машини і, трясучи кулачищами, звелів йти до клубу.

— Опустіть руки, чуєте, опустіть, не соромте мене! — крикнув Конопляний.

— Дякую — мовив ображено Ілько, — тільки, прошу Вас красно, не я Вас ганьблю, а це Ви знеславлюєте мене перед громадою.

Опустив руки і, зсутулившись, попрямував до клубу.

— Покажіть новорічну “Блискавку”, — наказав Конопляний.

Лєтрик, вагаючись, довго відмикав кінобудку, потім з півгодини рився у приміщенні між давніми афішами, зрештою явився на порозі із білим згортком.

— Покажіть!

Лєтрик розгорнув “Блискавку”, і Конопляному мало не в обличчя вперлася рилом Дульсінея Тобоська, на якій мирно спочивали двадцять рожевеньких пацят. Панас Пантелеймонович, немов раптово засліплений, сахнувся і, не тямлячи себе, істерично заверещав:

— Ви… Ви…. розумієте, що… що… Ви… Ви… розумієте, чим… чим це пахне? Ви… Ви… свиню на священне мі… місце!..

Лєтрик, уже змирившись із вироком, який готувала йому доля, сумирно глянув на облуплену кінобудку, яку вже років п’ять колгосп збирався штукатурити, на дах, котрий тримався скоріш на чесному слові, аніж на кроквах, на хитрих прирічанських горобців, що зацікавлено визирали із гнізд між стінами, і подумав: “Якщо Конопляний називає цю споруду священним місцем, то він, Лєтрик, тут достеменно святий Петро”.