Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Ви… Ви… Ви… втратили всяку… — і надалі шаленів Панас Пантелеймонович, — я доповім про це!

— Про що доповісте? — перепитав, підставивши долоню до вуха Лєтрик.

— Про це свинство! — відрубав долонею Конопляний.

— Прошу красно, ви вважаєте, що агітація за розвиток підсобних господарств у дворах наших колгоспників — свинство? Правильно я вас зрозумів, товаришу Конопляний?

Панас Пантелеймонович витрішкувато подивився на Ілька і ледь позадкував до машини.

— Ви… Ви… понесете суворе покарання за свої слова. Я ж говорю про новорічну “Блискавку”, яку власноручно вивісили на кінобудці! — вмить обм’як Конопляний.

— Нести відповідальність будете за образу честі ви! Звідкіля знаєте, що новорічна “Блискавка” не агітація за дальший розвиток підсобних господарств прирічанців? Чули про постанову сесії виконкому Прирічанської сільради про збільшення поголів’я свиней та іншої рогатої худоби в особистих господарствах населення? Ах, на знаєте? Тоді моя вам щира рада, вивчайте наші закони, вникайте у їх глибинну суть. Ми ж, працівники культури, повинні рішення місцевих органів влади найрізноманітнішими засобами доносити до свідомості мас! — Ілько підняв вказівний палець і кілька разів постукав себе по маківці.

Конопляний знічено озирнувся, намагався щось сказати, але, побачивши як Лєтрик із впевненістю, ба навіть обережністю, згортає “Блискавку” із Дульсінеєю і її щасливим сімейством, сів у машину, хряснув дверцями і блискавкою знявся від клубу. Наколи машина вимчала за село, Панас Пантелеймонович пригальмував, і, даючи собі чесне слово більше не зв’язуватися із прирічанцями, висунув руку у вікно і невідомо кому погрозив кулаком у бік села.

Не минуло й кілька днів року активного сонця, як Прирічне знову облетіла вість — із сердечним приступом і запаленням легенів злягла у ліжко гордість села — Ногавичка. Хворий кидався у гарячці, марив, часто серед ночі кликав Лєтрика, згадував покійну козу Клару, мимрив про якесь золото на лопухівських болотах, вимагав своєї незалежної “держави!” Прирічанці, провідуючи Ногавичку, із болем дивилися на виснаженого до кісток ветерана праці і крадькома витирали сльози. І не безпричинно: хто ж як не вони самі стали призвідцями чоловікової трагедії.

У той злощасний перший день Нового року, коли войовничі прирічанці кинулись карати брехуна, Ногавичка, заплющив ліве око — якщо розкривав обидва, літери від похмілля двоїлися, троїлися і повзали по білому аркушику паперу, мов сині мухи, — писав у сільську Раду:

“Заява

Кожен в селі посвідчить, що я приймав роди у Дульсінеї Тобоської. Тому красно прошу всіх 20 поросят записати на моє прізвище і видати грошову нагороду”.

Не встиг Ногавичка поставити підпис і дату, як біля воріт знявся рейвах.

— Глянь-но, хто там прийшов колядувати, — попросив заклопотано дружину.

Не минуло й хвилини, як Олена уже стояла, заламуючи руки, перед колгоспним пенсіонером.

— Господи, що робиться! — тремтіла від постраху жінка.

— У чім річ? — діловито спитав Ногавичка.

— Вбити тебе хочуть люди. Кажуть, обманув село. Розпустив брехню, ніби у баби Вариводихи Дульсінея привела двадцять поросят, а їх всього вісім та й з них уже двоє задушених.

— Може, й правда, — засумнівався Ногавичка, — темно ж було у хліві…

— Темрява голову твою обволокла, бодай добра не діждався! Кличуть тебе на вулицю. Вб’ють, вб’ють же на старості літ! — заголосила жінка.

— А що їм відповіла? — Ногавичка уже рвав заяву на клапті.

— Поїхав до сватів колядувати у Заньку…

— Абись здоров’ячко мала, правду говорила.

Добре знаючи характер односельчан, забув у цю мить Ногавичка за свій пенсійний вік. Кулею вилетів на горище і легко, мов кішка, вискочив на найвищу перекладину під самий дах. Причаївся у темному куточку, і серце від страху, виділося, тремтіло не в грудях, а десь під колінами. А розлючений, до всього ж і охмелілий натовп, уже нишпорив у пошуках вельмишановного прирічанця по хаті, у дровітні, хліві, підвалі. Усвідомивши, як круто обертається справа, Ногавичка спершу порішив кінчити життя самогубством — відкрити черепицю, виповзти на дах і сторчма головою об землю. Проте, коли визирнув у віконечко і уздрів величезні кучугури снігу, та ще згадав як холодно, морозно на дворі, а він в одній сорочці, передумав прощатись із білим світом. Так і просидів на горищі майже до самого вечора, доки син не умовив спуститись із перекладини.