Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

“Господи, як же такі звірі, сильні, могутні, можуть жити з цими людьми під одною стріхою”, — подумав з гіркотою й попрямував на вулицю.

Біля хвіртки раптом почув за собою тяжкі, натомлені кроки і обернувся. Сплигнувши із постаментів, за ним покірно ступали сині леви. Грім легкою ходою йшов по вулиці. Дерево на картині, яку хлопець ніс під пахвою, відчувши на дворі весну, починало помалу оживати, розпускати тендітне листя, і з розкритих пуп’янків злітали один за одним у теплі небеса білі лебеді. Могутні і сильні звірі пораз дивились їм услід і, не звертаючи ні на кого уваги, поважною ходою йшли за хлопцем. І коли всі троє вийшли на околицю міста, їх зустріли сільські дерева.

— Що це за сині звірі і куди вони прямують? — спитали Гріма простодушні сливи-угорки і черешні-маївки.

— Це звичайні леви, — безжурно відповів хлопець, — а йдуть вони зі мною, додому. Ми ж, селяни, народ простий, думаю, зживемося під однією стріхою.

Посеред грудня дощі раптово звітрились. Натомість вдарили морози — здорові, люті і міцні. Чимало лиха скуштували на своїм віку брати-горіхи, але ніхто із прирічанців не чув від них нарікань на судьбу. Зате тепер, особливо ночами, дерева часто скрикували від нестерпного холоду, і чулося у їх стогонах стільки муки, що не одне серце озивалося до них болем. А мороз палив день у день. На якийсь час закрилася навіть школа. Наскільки вже гартований житейськими і природними бурями Федірцан, і той якось, перебігаючи до баби Вариводихи навідати Меланю, обморозив вуха. Обкутавши голову вовняною хустиною, Петро тепер лежав вдома і з смертельним пострахом чекав днів тепліших. А суть у тому, що Федірцан навіяв собі: коли наступить відлига, вуха розтануть і відпадуть. І тоді й без того лиса його голова стане вже зовсім схожою на осінню диню. Уявляючи, як сприйме його нову подобу Меланя, Петро жахався і безперестанку молився. І тут — невідомо, чи від Петрових молитов, чи закономірно — потепліло, і перед Новим роком пішов сніг. Перші сніжинки почали кружляти над селом з обіду, а через півгодини так замело — за два кроки просвітку не видно. Обтрусившись під вечір від снігу, хмари рожевими журавлями прошелестіли над Прирічним і пірнули за гору Меланю шукати нічлігу. Село врочисто готувалось до Нового року. Водночас прирічанців проймала й тривога. Що дарує рік прийдешній світові, Прирічному? До кого увійде в оселю новим щастям, кому горем серце обпече? Адже, як свідчила преса, коментувало безперестанку радіо і телебачення, підтверджували, зрештою, і календарі старожилів Прирічного, — наступний рік мав бути роком активного сонця.

Славна історія села посвідчувала, що у таку пору чудеса надходять на чудеса і добра від них мало ждати. Приміром, уже згадувана вчителька початкових класів Віра Петрівна Перебзяк, готуючись до чергових вступних іспитів на історичний факультет університету, не без подиву віднайшла у хроніці Прирічного, що Велика ріка зникла біля села саме у рік активного сонця.

Отже, як і слід було очікувати, перший же день Нового року дарував прирічанцям сенсацію: у баби Вариводихи опоросилася відома на всю округу породиста свиноматка, яку покійний онук Грім назвав Дульсінеєю Тобоською. Факт сам по собі, здавалося б, непримітний. Але в тім то й річ, що привела Дульсінея Тобоська аж двадцять поросят.

Почувши від Ногавички цю новину, старий Федірцан багатозначно прорік:

— Акхи, казав я, небого Меланю, що у цьому році чудеса у світі будуть діятися великі, акхи. Я, небого, пам’ятаю, як за молодості нас із покійним братом Яном цілий рік активного сонця животи боліли, акхи…

— То й що, — просвердлила Меланя колючим зором обличчя незворушного Федірцана, — думаю, слава Богу, ачей ви не опоросилися, як Дульсінея.

— Ні, ні, — запевнив жінку Петро, сприйнявши її мову за чистий гріш. — Я просто так сказав, до слова, аби щось сказати, акхи… — і теплими очима обласкав новорічну пляшку, у якій так звабливо голубіли рештки сливовиці.

Меланя, упіймавши на столі ніжний зір Петра, екзекуторською рукою схопила півлітру, заткнула кукурудзяним качаном і пішла ховати трунок у комору. Рожеві мрії Федірцана вмить спопеліли. Петро, почухавши потилицю, промовив услід жінці:

— Щоб тобі, Меланю, кури красно неслися у сьому Новому році, акхи…