Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Що трапилося? — висунула з кухні на стукіт цікаву голову Поланя.

Грім, тепер уже розчахнувши навстіж двері кабінету, стояв на порозі блідий, із стиснутими п’ястуками і перекошеним ненавистю обличчям.

— Ти чого туди зазираєш? — спитала похапливим шепотом Вариводиха, злякано косячись у куток, де вів телефонну бесіду Фрол Аністратович.

— Картина! Хто віддав йому батькове дерево? — раптом страшно закричав Грім і, не тямлячи себе, рвонувся у кабінет.

— Господи, спаси, що з тобою?! — вмить ринулась за ним Поланя і повисла на онукових руках.

— Хто замкнув батькове дерево у цю смердючу, плісняву хату?!

— Дитино, пощади, помилуй! — благала крізь сльози Поланя. — Це я дарунок Форлу Каністріровичу передала. Добра душа, пожурився, аби нам сотини не відрізали, то я йому і віддячила. Для нас обох же старалася, спадь на Бога, дитино! — простягла до Гріма перестрашені руки.

— Тобі що треба?! — раптом пролунав у дверях холодний голос Фрола Аністратовича. — Тут нічого твого немає, і брись звідси!

— Тут мій батько, розп’ятий на стіні! — промовив крізь зуби Грім і, притьмом кинувшись до картини, зірвав її разом з гвіздком і міцно притиснув до грудей.

— Фроле Анікастріровичу, — знову заплутавшись у імені, надсилу усміхнулась Вариводиха, — ми, селяни, люди прості… Вибачте нам. З ним ніколи такого не було, — кивнула в бік онука. — Цю картину мій зять давно намалював. Колишній зять… Вибачте… Вона все’дно без діла у нас стояла, а Вам для кабінету — то краса…

Слова “зять”, “колишній зять” аж потрясли Фрола Аністратовича, і обличчя його вмить набрякло гнівом. Йому завжди здавалося, що очима Гріма над ним насміхається той, колишній… Ця думка весь час люто влучала у самолюбство Фрола Аністратовича. І будь зараз на місці Гріма хтось інший, Аністратович віддав би це, як на його погляд, дурнувате дерево, набите такими ж дивакуватими птахами, за милу душу, не просячи й доброго слова. Але тепер нарешті наступила слушна нагода звести рахунки із тим, хто всі ці роки так боляче ранив його самолюбство. Все єство Аністратовича, злорадно тішачись, волало до помсти.

— Крім усього, бачу, ти ще й не вихований, — мовив із удавано щирим подивуванням. — Вриваєшся серед білого дня в чужу хату, тягнеш, що заманеться, та ще й погрожуєш.

Зіниці Аністратовича звужувалися у товстих скельцях окулярів, очі дедалі густіше вкривалися сердитим потом. Навіть мирні й сонливі бегемоти на його халаті перестали позіхати, наїжачились й дивилися на хлопця насторожено й вороже.

— Я не краду і не беру звідси, що заманеться. Це пам’ять про мого батька.

Грім ще міцніше пригорнув до себе картину.

— Ну й отрок у тебе, — звернувся, хапаючись від нервового сміху за тлусте черевце Флор Аністратович до матері, яка зразу прибігла, зачувши сварку. — У нього ж не всі дома, — покрутив біля скроні. — Ось тобі й селяни, народ справді простий, нічого не скажеш.

Старенька, перестрашено зіщулившись, стояла у кутку кабінету ні жива ні мертва.

— Повісь картину на місце! — в голосі Аністратовича відчулася явна погроза.

— Ні!

Аністратович, у противагу своїй розхляблій, ожирілій поставі, блискавично підскочив до хлопця, схопив за барки, потягнув до себе і із усією люттю і ненавистю, які згромадилися за цей час у кулачищах, метнув у проліт дверей. Тримаючи однією рукою картину, другою шукаючи опори, хлопець зачепився ногою об поріг, впав горілиць у коридор і головою вдарився об ребро тумбочки.

Нагально притлумлена мати, все ще не усвідомлюючи сподіяне, розгублено подала йому руку. Грім відсторонив її і піднявся самотужки.

— Іроде, ти що з дитиною вчинив?! — неспогадано вилетіла із кутка Вариводиха й вчепилася за халат Фрола Аністратовича.

Де й поділися її покірність, лагідність, ота вічна боязкість перед зятем. Трясла ним, отетерілим, і кидала в ненависне обличчя все, що накипіло у серці.

— Спаскудив життя дочки, то й хлопця думаєш загубити! Бодай тобі щасливого дня не діждатися!

Мати пробувала було щось сказати, але тут заплакала й побігла на кухню.

Грім з якимось неприродним спокоєм піднявся після удару, одягнувся, взяв під руки картину й вийшов з хати.

На дворі безтурботно світило весняне сонце, вздовж доріжки зеленіли перші промені трави, в саду, доказуючи один одному правоту, культурно сварились вишколені горобці.

Після пропахлої нафталіном і парфумами хати дихалось легко, вільно і солодко. Грім на мить зупинився перед сходами і співчутливо глянув на левів.