Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Бігала з кутка в куток по кімнаті, хапала зі столу непомитий посуд, ставила його знову і весь час з острахом повторювала:

— Приїхав, як же він отак приїхав на мою сиву голову? Що ж тепер робити?

Не збагнувши, що скоїлось, Грім й собі виглянув у вікно.

Біля воріт у непомірно довгому і незграбному плащі стояв батько й гладив черешню — на дереві тріпотіло кілька жовтувато-прозорих листків.

Грім прожогом кинувся з хати, полетів із широко розкритими руками на вулицю і потонув у болючих обіймах худеньких і кістлявих, проте найрідніших на світі рук. Уткнувся головою у груди батькові і заплакав.

— Чого ти, як дівча, розрюмсався. Ану вище голову, будь мужчиною! — бадьоро прикрикнув батько і підняв підборідок Гріма — Ось так! Ми ще з тобою на весіллі онуків не одну чарку спорожнимо, — усміхався.

Але та посмішка на його вустах затріпотіла якось несміливо, непевно, як ті кілька жовто-червоних, давно перезрілих, ще чудом не зірваних вітрами з осінньої черешні листків.

Узимку мати, звинувачуючи тяжкі дороги і посилаючись на справи невідкладні, почала наїжджати додому все рідше. Мовляв, ночувати є де — у подруг, у готелі при училищі — отож, чи варто додавати собі зайві клопоти. Як правило, навідувалась додому тільки в неділю.

Грім помічав, що мати змінилась: при розмові з батьком ставала невдоволеною, кожне слово її дратувало, а інколи доводило до гніву, і в такі хвилини кляла свою долю, надаремне минаючі найкращі роки… Її перестав цікавити син: як займається у школі, чи має в що одягнутися, чи не бракує тепла материнського. А коли від’їжджала з дому, ставала просвітленою, веселою, балакучою і зітхала полегшено, наче позбувалася неймовірного тягара.

Батько кожного вечора, достеменно відаючи, що вона не приїде, все ж таки йшов разом із сином зустрічати дружину. Виходив за село, зупинявся біля закинутої сторожки і до болю в очах вдивлявся у глибінь шляху, занесеного снігами. Певно, все життя він так і залишиться чекати у Грімовій пам’яті: зсутулений, із піднятим коміром, у кишені руками, стоїть, припершись до облупленої стіни. А шляхом все йдуть і йдуть із міста у село юрби пелехатих снігів, і батькова одинока постать німим криком застигає між ними.

З настанням весни до батька почали повертатися сили, а з ними і нестримна жага до життя і роботи. Кожного дня брав мольберт, йшов далеко за околиці села і малював до потемків. Що не встигав зробити завидна, уперто і пристрасно допрацьовував ночами. На виконаних ніжними, мелодійними кольорами полотнах побачене наяву дивно перепліталося із казковим, невидимим для звичайного зору… Батьковим деревам могли снитися білі лебеді, гори на обріях — дивитися на світ широко розкритими людськими очима, над замріяними у далині селами закохані веселки обнімалися одна з одною… Тільки-но завершував одну картину — брався за іншу. Наче хтось підганяв його, понукував, не давав зупинитись ані на хвилину…

… — Ти, небого, Маргаретко, не слухай, що довкола тебе плещуть. Людський язик без кісток, тому на ньому й найбільше зла, — повчала Вариводиха, дедалі більше пристращуючись до їжі. — Живеш собі, як у раю. А коли й був гріх, то скажи мені, чия душа тільки на праведних сльозах животіє?

— Воно правда, людський язик без кісток, зате ріже по серцю, як найгостріший ніж, — мовила задумливо мати.

— В чужому городі навіть одна травинка очі коле, а свій любий і тоді, коли весь у бур’янах. Сина я тобі вигодувала. Нівроку, здоровий, розумний — і кому яке діло. А що було — у вчорашній день спливло, — безтурботно, наче в’язальними спицями, плела слово до слова баба. — Ми люди сільські…

— Та перестаньте Ви з тими сільськими людьми! — раптом скипів Грім, що досі мовчки й насуплено сидів перед неторканою їжею. — Якщо люди сільські, то що — циклопи, чи замість носа у них хвіст сторчма.

І тут у коридорі пролунав телефонний дзвінок… Якось тихо, благально, наче просячи милостині… Мати невдоволено встала й, лайнувшись, неспіхом вийшла.

— Ало… Добрий день… Немає вдома Фрола Аністратовича, — пролунав через хвильку її роздратований голос. — Кажу, немає… Він мені не відчитується, куди їде… Може, в понеділок буде… Будьте здорові…

Увійшла у кухню зовсім спохмурніла, поправляючи пасмо волосся.

— Просто не розумію, що за людина. Дзвонить і дзвонить — спасу нема.

— Хто? — гулькнула цікавими очима Вариводиха.

— Фрола Аністратовича дядько. Ще давно, коли Фрола Аністратовича батьки померли з голоду на Поволжі, цей дядько забрав його з сестрою до себе на Україну. Ну добре, вигодував, виростив… Спасибі тобі, чоловіче, низький поклін до землі… і будь здоровий. Так ні, все життя, як реп’ях… Фроле Аністратовичу, поможи з пенсією… поклопочися за шматочок землі, бо душа на старість терням заросте без неї… А тепер у сина його рідного щось у сім’ї не ладиться. І вже третій день: “Де Фрол Аністратович. Він старший, хоч і зведений, брат. Авторитет”. На мою правду, таке ніби у Фрола Аністратовича не було більш важливих справ, — злилася мати.