Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

У ту скорботну днину, коли ховали Гріма, осінь, замість того, аби погостити на горі Мелані, печаллю спливла із мерехтливих обріїв до кладовища, і все навкруги пойняла мертвотна жовтизна.

— Великий наш світ, і дуже важко людині знайти у ньому себе, — говорив здавлено над могилою, гамуючи сльози, голова колгоспу Дмитро Лазар. — Дехто проіснує цілий вік, так і не збагнувши свого місця у житті. Яскравим спалахом майнуло на наших очах життя Охріма Новикова. Але вогонь того спалаху зігрів кожного і його світло назавжди залишиться у нашій пам’яті…

І як не стримував себе мужній Дмитро Лазар, надалі говорити не зміг. Ніхто із прирічанців раніше не бачив його сліз. Горе завше єднає людей. Так сталося і на цей раз. Либонь вперше за всю історію прирічанці, лопухівці, вонігівці, волячівці і заньківці зійшлися разом, хоч і на кладовищі. Горе звело їх і стало спільним. Стояли люди у задумливій зажурі і на непокриті голови дерева сипали із такою печаллю листя, що виділося, вже ніколи не зазеленіють.

Жінки відвели зомлілу Вариводиху від труни, і раптом небо тужно заплакало пташиними голосами.

Всі підвели очі. Від гори Мелані, поволі опускаючись, до кладовища плив табун білих лебедів. Обвівши коло над людьми, птахи один за одним плавно опустились неподалік і завмерли, сумно дивлячись на похоронний натовп. Що покликало лебедів у тутешні краї в таку осінню рань? Може, пам’ять далеких предків про Велику ріку, яка текла в їх крові, а може, людське горе — ніхто не міг збагнути. Щойно відправили похорони, білі і горді птиці знялися над кладовищем, обвели над могилою прощальне коло, і чулося — людськими голосами заплакали. Відтак змили у небеса. Ніхто із прирічанців ні до цих пір, ні опісля лебедів у цих краях не бачив…

А осінь, минаючи Прирічне з його бучними весіллями, кудись запропастилась. Завжди високі, квітучі осінні небеса враз опустились низько до землі, набурмосились, і пішли дощі.

Як упорались з врожаєм — прирічанці й досі не дотямлять. А з неба лило, наче його хто сокирою розітнув. Землю, виділось, промочило до самих кісток, і, коли було йти полем, вона в’язла і гойдалася наче свіжозамішане тісто.

Баба Вариводиха, слухаючи, як ліниво і нудно чалапають попід вікнами дощі, заламувала руки.

— Господи, як він там у землі? Певно, його вже всього водою залило.

Почасти ночами від кладовища доносились моторошні крики пугачів. Вариводисі ж здавалося, що її кличе онук. Схоплювалась із постелі, сяк-так зодягалась і дибала туди. Сідала край могили і до самого ранку виплакувала останки старечих очей.

Прирічанці, побоюючись, що Вариводиха може отак ненароком й задубіти, доручили пильнувати її сусідці Мелані. Федірцаня, не вельми побиваючись за своїм багатством — Петром, забрала пожитки і перейшла мешкати до Вариводихи.

Поланя ж цілими днями мовчки лежала в ліжку, зовсім відмовилась від їжі, годинами дивилася в стелю. Вона весь час думала про загадковий табун білих лебедів, і в пам’яті зринав той злощасний весняний день…

Одразу за селом дерева ув’язалися за Грімовим візком, і вже годі було відчепитися від них аж до самого міста. Кряжисті горіхи, пелехаті берези, простодушні сливи-угорки і черешні-маївки, хитрі й лукаві акації, совісно викупані вночі першим весняним дощем, то пленталися зобабіч шляху, то раптом прудко бігли у світанкову далечінь поля і, зганяючи із себе птахів, піджидали подорожніх на одному із підйомів.

— Розщебеталися, як дівки на танцях, — подумав Грім про безтурботних супутників, перетягуючи візок із прирічанської дороги на міський гостинець. — От мав би зараз тато радість, аби побачив це видовище. — Так же весело, пригадав, було і тої весни, коли батько малював останню картину: “Дереву сняться білі лебеді”.

По асфальтівці візок, доверху вантажений картоплею, побіг швидше, прудкіше, і баба Вариводиха, що досі натужно штовхала поклажу по розгрузлій сільській дорозі, тепер ледве встигала за Грімом.

— Не біжи так, серце з грудей вискочить! — попросила, захекано плентаючись позаду.

— Самі ж говорили, що треба спіхувати, аби до сонця бути у матері, а тепер тормозите. Мені все’дно, — спинив ходу хлопець.

— Так воно так, але сил немає за тобою гнатися…

Перед містом дерева теж помалу гальмували свій біг, а до першої околиці їх допровадили тільки дві молоденькі сливки-угорки, та й ті зупинились. І Грім з бабою пішли вулицями нового мікрорайону зовсім самотні. День суботній, вихідний — мало кому в таку ранню годину хочеться розлучатися зі сном. Гуркочучи візком, довго ходили хитромудрим сплетінням вулиць, доки не зупинилися, як і задумали, до сходу сонця, на протилежній окраїні міста перед жовтим особняком, обплетеним покрученими кущами плюща.