Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Літо, як порядний газда, ще здорове, пашить зеленню дерев і трав, голубіє очима Петрових батогів, літає, співаючи над селом, вчепившись за натомлені крила бузьків. Але у ніжних переливах марева на далеких овидах уже світяться зіниці осені. Звідти, здалеку, вона, видиться, не поспішає. Стала на високому березі і видивляє броду — куди безпечніше і легше перейти на цей бік. А поки що хай радується, хай веселиться добре літо. Осінь не за горами — вона вже подолала їх.

Грім, розорюючи землю для нового зерна, ще не відає — мине кілька днів і він загине у Лопухові, рятуючи у палаючому будинку дітей. І в ту ж мить, коли викине на руки натовпу через вікно дворічну дівчинку і коли перегоріла балка палаючими грудьми придавить його до підлоги, він ще в останню хвилину подумає: якщо і є щастя в житті, за яке можна спокійно вмерти, то це щастя народитися в Прирічному, пожити між його людьми, прокласти на цій землі свою борозну і засіяти її зерном вічного добра.

А поки що Грім оре і разом із землею обертається до ясних очей осені.

Хто хоч раз побував у Прирічному в пору стиглої осені, ніколи не згасить ні в пам’яті, ні в серці ніжне полум’я багряно-золотистих багать, якими, немов наречена, рясно уквітчується щедра, багата і прекрасна тутешня земля.

Осінь спершу підкрадається до гори Мелані, довірливо, немов дитя, притулиться щокою до її грудей, оглянеться навкруги і мало-помалу обійме стареньку. І за якийсь день-два згорблена Меланя ніби розправлюється, виростає: кожен кущ, кожне дерево, навіть травинка враз спалахують на її плечах веселковими, соковитими, як прирічанські яблука, барвами. Гляди — і вже Меланя як принаряджена молодиця. Хоч на весілля запрошуй — ця і в найзапальнішому танку себе не осоромить. Від такого раптового переродження гора добрішає, а в далеких її споминах оживають кущі винограду, обтяжені бурштиновими кетягами.

І знову каміння Мелані починає медово пахнути стиглим виноградом. За такої пори всі бджоли, які досі ласували нектаром поживної гречки чи солодкими плодами прирічанських садів, починають злітатися до гори. Приманені чудодійним запахом янтарних грон, малі трудяги облизують кожний камінь і, не зібравши пожитку, сердито сварять Меланю за обман. Гора слухає, слухає, і зостається їй тільки сумовито посміхнутись. Хіба поясниш цим крихітним чудо-роботягам своєю мовою, що медово пахне виноградом тільки пам’ять Мелані?

А осінь, діставшись маківки скелі — тої самої, на якій уславив себе Грім, — вже впевнено роздивила собі навкруги шляхи, зістрибнула притьмом і побігла долиною. Найперше помилася у потоці, і від її долонь той одразу поголубів. Окропила зелені шати братів-горіхів, і велетні з подивом почали роздивляти один на одному новенькі, гаптовані черленим золотом сорочки. Хотіли би подякувати — та осінь вже бігла селом. Вимальовувала сади, варила сливове повидло, квасила огірки, капусту, копала картоплю, виламувала кукурудзяні качани і, звичайно, чепурила хати до осінніх весіль. Разом з ними у селі наступав земний рай. У цю пору Прирічне із незапам’ятних часів укладало тимчасове перемир’я із Лопуховим, Воніговим, Волячим і Занькою. Жителі навколишніх сіл могли безборонно йти Прирічним, завітати на перше-ліпше весілля і стати дорогими гостями. Наскільки вже перченого характеру прирічанські собаки, й ті ставали навдивовижу сумирними. Село гуляло, пило, веселилося тижнями. Осінь, захмеліла від міцного прирічанського вина, ходила свахою із весільними рушниками від двору до двору і насамкінець кожного дня п’яною засинала десь під столом. І коли на всіх скрипках обривалися останні струни, а з бубнів зоставалося жалюгідне клоччя, осінь раптом спохвачувалась, бо їй ще газдувати у Лопухові, Вонігові, Волячому, Заньці… З важкою від похмілля головою бігла туди і по дорозі нагадувалась, що вже прийшов час морозів. Отож, не дуже гризучи собі совість, щедро обкидувала навколишні села сивими морозами і бігла подалі від біди. З тих пір і пішла гуляти по світу поговірка: “Якщо чорт багатому дітей колише, то осінь прирічанцям весілля править”.

Але подібної осені, як нинішня, ніхто із прирічанців не затямив. Яка не чіпка пам’ять у Федірцанової Мелані, то й вона туманно пригадувала, буцімто про таку осінь їй повідувала прабаба, а та, в свою чергу, чула від своєї прапрабаби.