Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Голова, дізнавшись про корінь Грімової хвороби, перестрів якось Варвару.

— Ти б йому ті книги на зиму приберегла, зберемо урожай, обсіємось, справимо обжинки, а там хай читає, аби очі на лоба лізли.

— А що маю вдіяти! — розвела руками. — У мене теж план.

Як і було обіцяно, Грім через тиждень “повісився”. Того ж дня не вийшов після хрестин на роботу і Йосип Іваник — був закріплений за фермою і возив із поля зелені корми. Хлопці, послані за Іваником, повернулися самі занадто веселими, балакучими і сповістили бригадирові, що Йосип зараз пливе по широкому Дунаю і невідомо, коли причалить.

Остання надія — безвідмовний Грім. Але ж Грім сьогодні “повісився”.

— А може… — подумав Гайналь і вирушив до Вариводихи.

— Ви говорите, що ферма голодна. Вам одне в голові. Сідайте, сідайте, за простої не платять, — зустрів бригадира Грім.

Гайналь сердито потягнув носом, сів на колоді. Поруч нього — Грім.

— Що ви, Іване, знаєте про Бермудський трикутник?

Бригадир недовірливо скосив очима на Гріма.

— Мудрий який знайшовся! Бермана я знав скоріше за тебе. І не бреши: він газованою водою у місті торгував, а не трикутниками.

— Сільська темнота! У Карібському морі є такий трикутник. Пливе, скажімо, корабель, попадає у той трикутник, а його — гам, і нема! — клацнув Грім зубами перед самим носом Івана.

Бригадир відсахнувся і посунувся подалі.

— Або був такий випадок — цілу американську ескадрилю проковтнуло без сліду. Гам — і нема. Уявляєте!

— Як це “гам — і нема”?

— Існують різні теорії, — Грім напускає на обличчя вченого виразу. — Останню теорію саме тепер вивчаю. Популярно пояснюю. В межах космосу або поза ним існують високорозвинуті цивілізації. Їм треба дізнатися, як іде розвиток людства, як прогресує його розум. От вони і понаробили собі таких трикутничків-дірочок у небі і помаленьку тягнуть — там корабель, там еропланчик — і в космічний музей. А були випадки, що й людей прямо з поля брали.

— Як! Живих людей!

— А так. Йдете, скажімо, до мене на поле перевіряти, як орю — на совість чи аби норму виконав. Душа у вас, Іване, нечиста! Самі знаєте, що я не партачу, а лізете. Так, ніби про здоров’я баби спитати, мовби ваша полюбовниця. Про мотор поцікавитесь, чи не барахлить, а коли б дійсно заклинив, то гайки не розкрутите. А тим часом очима лупаєте, який би гріх знайти.

— Я тебе питаю про святих, а ти мені про горшки, — нетерпляче совається на колоді бригадир.

Він уже давно забув про голодні корови на фермі і про те, за чим прийшов.

— Так от, йдете ви до мене на поле розпитати про здоров’я баби Полані. Йдете собі і думаєте: на чому б спіймати Гріма, щоб не був вже таким чистеньким, щоб у передовики не перся… Сонечко гріє, пташки співають, квіточки цвітуть. Радісно на душі. Жити би і жити на грішній землі. А тут раптом перед вами тихенько сіла тарілочка, може, й не тарілочка, а казан, завбільшки з того, що ви вкрали із Деречем із ферми і продали у Лопухово за бідон вина, а про це і досі ніхто не знає.

— Ти вже закінчиш?..

— На чому ми зупинились? Ага, згадав. Жити би і жити на грішній землі, а тут тарілочка-казан — плюх перед вами. Антени — на всі боки. Гудуть, пищать. Відкриваються люки, висувається людина у скафандрі, поманила пальцем і каже: “Товариш Гайналь, комен зі гір [1] Йдіть сюди (з нім.). до нашого корабля”. А ви, як жаба в пащеку вужеві, — виєте, скімлите, але в тарілочку йдете. Ну, а вона люки хлоп і тю-тю із вами у космос.

Рясний піт зросив чоло бригадира, обличчя раптом позеленіло.

— Хай би тільки попробували, — раптом наїжачився Іван. — Я б кувалду і…

Притьмом схопився, розмахнув рукою і, забувши про складені позаду дрова, з усієї сили урізав кулаком у сучкуватий кругляк.

— У-у-гу-у! — завив від болю Гайналь і закрутився на одній нозі, зтиснувши скалічену руку.

— Саме так би воно і закінчилося, — резюмував Грім. — А втім, Іване, космічне переселення вам не грозить. Нашим братам по розуму потрібні експонати людей інтелектуальних. Тут ваша кандидатура не підходить. А кувалду справді треба завжди із собою носити. На всяк випадок.

Гайналь перев’язав носовичком збиту до крові руку і рішуче запитав:

— Йдеш на роботу чи ні?

— Самі добре знаєте, що мені за законом ще два дні висіти, а робите із себе дітвака.

— Тоді віддавай ключі і на роботу більше не являйся.

— Іване, це вже самоуправство, а воно карається законом.

— Я знайду на тебе параграф! — тряс кулачищем перед носом Гріма бригадир. — Хай нежить дістану, а знайду!