Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Вариводиха, змирившись зрештою із долею, почала вже просити онукові куточок у царстві небесному (невинна сирота, що так дурно пішла зі світу!), коли двері тихо заскрипіли. Поланя висунула голову з-за дерева — сиділа так, що з порога її не було видно, — і скам’яніла із відкритим ротом й побожно складеними на грудях руками: із хати висунувся Чорт — чорнющий, зарослий — полупав навкруги величезними більмами і шмигнув хутко за хату.

Вариводиха рада би схопитись, людей на поміч кликнути, та ноги оніміли, руки звело судомою, а голос як піднімався до горла, так і застигав. А Чорт тим часом, справивши нужду, на очах переляканої жінки так само швидко чкурнув у хату.

“Господи, то він звів із світу Гріма!” — майнула страшна здогадка.

Поланя відчула, як сили помалу навертаються до неї.

— Люди, на поміч, люди! — заволала страшно Вариводиха, вискочивши на вулицю. — Чорт у хижі! Люди добрі, на поміч!

А яка поміч у селі серед осені — усі здорові руки у полі, на виноградниках. Прибігла кума Меланя із Федірцаном, а потім ще зо три ровесниці Вариводихи і, хрестячись, б’ючи поклони, почали наближатись помалу до хати. Першими здали нерви у високого і сухого, як патик, кульгавого Федірцана. Дійшовши порога, Петро повів обережно перелякані очиці на своїх побожних супутниць і ні сіло ні впало затягнув писклявим голосом:

Пісня Федірцана в такій ситуації була настільки ж доречна, як у цапа кобилячий хвіст. Однак цією мелодією вичерпувався весь церковний репертуар діда, а жінок, аби зайшли в хату, треба чимось божественним наснажити. Сам же Федірцан і в думках не мав йти першим. Проте пісня не додала духу супутницям. Жінки почали радитись, чи не послати у Вонігово за паном превелебним, аби висвятив хату ладаном. Чорт, почувши, що справа пахне кадилом, хотів не хотів, мусив вилізати із печі. Сяк-так обтрусився від сажі, відкрив двері і явився на порозі перед богомольцями у своїй натуральній красі.

Найперше зреагував на явлення кривий Федірцан — стояв найближче до дверей. Чи то з переляку, чи не збагнувши, що перед ним нечиста сила, дід покірно зігнув спину у поклоні — аж сорочка закасалася на хребті, а потім зойкнув і, випустивши з рук палицю, дременув із двору. Забув Федірцан у цю мить про свою кульгаву ногу — мчав, хрестячись, селом прудко, як молодий лошак. Жінки ж виявилися духом набагато сильнішими — одразу почали плювати і кидати у Чорта хрести.

— Згинь, нечисть, під скалами, під водою тобі дорога!

Одна лиш Меланя роззявила рота і здивовано кліпала на Чорта.

— Люди добрі, свята богородице, помилуй! Та це ж Грім! — заломила руки Вариводиха.

Чорт висякався, витер рукавом ніс і засміявся — певне із кульгавого Федірцана, який помчав вітром — уже не бісовим, а Грімовим голосом. Жінки отетеріли: це був дійсно Грім — схудлий, в обірваній сорочці, від ніг до голови у сажі. Навіть білий колись чуб звисав на чоло воронячим крилом.

— А бодай тебе, Громику, грім побив, — кинулась Вариводиха до онука і, плачучи, почала нещадно гамселити нечестивця по чім попало. Била люто, забувши про великі жалі, які перед тим невимовним болем сушили її душу.

Самовільне тижневе ув’язнення у печі не врятувало Гріма від правосуддя.

Через місяць виїзний суд розглядав у Прирічному справу, пов’язану із крадіжкою.

Водночас перед суддею — коротко підстриженою сивою жінкою із глибокими зморшками на обличчі — був викладений том із усіма подробицями навмисного підпалу громадянина Гаракаля.

— Я хочу поговорити із хлопцем наодинці, — сказала втомлено суддя дільничному міліціонеру.

За хвилину Грім — зразок невинності і чесності — стояв перед суворими очима представниці закону. Із самого ранку мав оптимістичний настрій і тепер добродушно посміхався великими блакитними очима.

Жінку вразила разюча подібність хлопця до юного Єсеніна.

“Такі ж добрі і глибокі очі, припухлі невинні губи, світле, як осіння печаль волосся, вразлива тендітність і якась безпомічність. Як же він зважився на злочин?”

— Сідай!

Грім присів на широку лавицю, весь час косуючи очима, куди буде легше і безпечніше втекти на випадок чого.

— Думаю, ти прекрасно знаєш, що скоїв злочин, — почала підкреслено офіційним тоном суддя.

Проте, це зовсім не вплинуло на Гріма. “Не такий страшний чорт, як малюють. Буде, що буде”, — повеселів він і відкрив душу наопашки: