Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Вранці другого дня у городі Ногавички розквітла чорна троянда. Кілька днів вона цвіла, із пелюсток весь час капали сльози, доки квітка не всохла на корені.

Сучасний високоосвічений читач у праві запитати — і цілком слушно: невже Прирічне — його немеркнуча історія, славне сьогодення — тримається тільки на Федірцанові і Мелані, Ногавичці, Лєтрикові, Гелені… А де ж золота сьогоднішня молодь села?

Вона живе, трудиться і здраствує!

Аби не бути голослівним, повернемося до вже знайомого Гріма. На початку розповіді він залишився самотній на Лисій скелі, під якою новоспеченого героя з нетерпінням ждала делегація земляків. Очолювала її, нагадаємо, баба Вариводиха, яка чомусь замість прапора тримала в гордо піднятій руці величезну ломаку.

Новітній час і у цій рідкісній для Прирічного події дав себе взнаки. Якщо, приміром, літ сорок тому прирічанця, який сягнув вершини Лисої скелі, кілька днів підряд частували найкращими довголітніми винами і його вчинок ставав відомим в усіх навколишніх селах, на цей раз церемонія виглядала дещо скромніше — Вариводиха кілька разів угріла геройського онука по спині і пообіцяла одразу ж написати листа матері: нехай дочка приїжджає і забирає отрока, бо з її, бабиних, колись міцних нервів залишилося розтріпане клоччя.

Після цих коротких, але вельми ефектних урочистостей, прирічанці розійшлися по домівках. Але біда — як вередлива кума — одна одну не довго чекає.

За селом, біля яруги, росли три велетенські волоські горіхи — літ, певне, по сто кожному. Хто і коли посадив тут дерева, ніхто із прирічанців не пам’ятає. Оповідають, ніби на цьому місці троє братів не могли поділити межі і зопалу перерубались між собою. Видались дерева, як і самі прирічанці, надивовижу живучими — кремезні, жилаві, широкоплечі. Не одне покоління вітрів, дощів і снігів пронеслося над їхніми буйними головами. Бували зими, коли в сусідніх селах горіхи не витримували пекучих морозів і під корінь вимирали. Нічим не захищені три прирічанські горіхи-брати, виділося, сягнули кореневищами самого серця землі, звідти черпали силу, терпіння і весною оживали на зло лопухівцям, вонігівцям, заньківцям, на подив і радість прирічанцям. До того ж були дерева завжди щедрими і милостивими до свого села — наприкінці кожної ясної яр-пори рясно заквітали, а під осінь аж вигиналися від тягара плодів. Свого часу дерева значилися на обліку у інвентаризаційній книзі педантичного колгоспного бухгалтера Сакалоша — весь урожай, звичайно, кожної осені йшов у комору господарства.

Років з десять тому бухгалтера провели на заслужений відпочинок, а разом з ним вийшли на пенсію і дерева. Чи книга стара загубилася, чи новий бухгалтер-нерозторопа забув поставити горіхи на облік у нову, але з того часу колгосп урожай не збирав. Дерева стали, так би мовити, нейтральними — хто хотів, той і назбирував собі дещицю плодів на новорічні калачі.

В один із золотих днів ранньої осені бажання посмакувати молодими зернами горіхів привело до яруги і Гріма. Вибрався на одне з дерев, набив повну пазуху зелених плодів і вже було хотів сплигнути долу, а тут прямо-таки із-під землі явився на велосипеді колгоспний сторож Павло Гаракаль.

Всі околиці знали Павла, як людину, міхом прибиту. В дитинстві на нього справді звалився з другого поверху млина клунок із мукою — гріх казати, що повний, а так собі — півміха. Над усе любив чоловік владу. Його не корми, грошей не плати, а дай тільки поврядувати. Не потрібно Гаракалеві обтягнутого червоною шкірою крісла, а лише маленького стільчика. Тільки, щоб трішечки вище від інших прирічанців.

Йому скажи:

— Павле Андрійовичу, ми вам довіряємо і доручаємо носити на поле воду в решеті.

Павло у сьомому поті чола одразу візьметься за роботу. Він не задумається над її смислом. Тут для нього головне “довіряємо”, “доручаємо”. Ці слова діяли магічно і, немов владна рука, підносили Павла над прирічанцями.

Вразливу рису характеру Гаракаля підмітив голова колгоспу — чоловік загалом мудрий, душевний, жартун на весь район і використовував її в інтересах господарства, сказати б вірніше — для зміцнення економіки.

Під осінь, коли дозрівала кукурудза, Павла переводили — а працював він пастухом — на посаду польового сторожа.