Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Правду маєш, золотий, не мої, а колгоспні, державні.

Павла, звичайно, ніхто не уповноважував пасти дерева.

Сказано, добрий десяток літ горіхи були загальноприрічанськими і щедро обдаровували сельчан дорідними плодами. Цієї ж осені деревам не пощастило — Павло тиждень тому почав сторожувати у першій польовій бригаді, на території якої і доживали свої літа брати-горіхи. Гаракаль достеменно знав, що колгоспу ці горіхи ніпочім. Але характер не був би характером — Павло на зло всім прирічанцям вирішив цієї осені здати плоди на колгоспний склад. Принагідної можливості виявити свою відданість господарству Гаракаль уже давно не знаходив.

— Знаєш, голубе, я двічі не повторююсь. Сказав тобі, злазь! — пригрозив сторож.

— Розкрийте руки — лечу до вас, — чвиркнув крізь зуби Грім, забираючись вище — спробуй дістати наших.

Але Грім і не помітив, як став на суху гілляку. Все трапилося за якусь секунду — б’ючись об стовбури, обдираючи руки, Грім полетів донизу. Ледь опам’ятавшись, спробував підвестись, але залізна кістлява рука Гаракаля вже кліщами впилася у руку “злодія”.

Павло витрусив із пазухи Гріма решту горіхів й далі почав немилосердно крутити йому вуха. Знущався над хлопцем мовчки, посопуючи, ба навіть із якоюсь насолодою.

Коли б сторож наказував лементуючи, погрожуючи, Грім, можливо, сприйняв би це, як належне, — повертівся б у руках, отримав прочухана і втік, не годуючи на Гаракаля гадюки за пазухою. Але мовчазне знущання, задоволене посопування над жертвою вразили Гріма неабияк. На якусь мить він скам’янів і навіть не пробував пручатися, із ненавистю відчуваючи, як кістляві кліщі виривають йому вуха. Дика злоба і лють, біль і протест в одну мить вибухнули у єстві Гріма, розпалили свідомість, очі налилися каламуттю. Ящіркою скрутився по землі, зубами досяг лікоть Гаракалевої правиці і вчепився. Мучитель раптом опинився жертвою сам. Крутився довкола себе, збиваючи із руки озвірілого Гріма, доки не завив.

— Пусти, собака! Чуєш, пусти!!!

Крик охолодив хлопця. Відскочив на кілька метрів і, гамуючи сльози, образу, сплюнув.

— Гад недобитий! Я тебе підпалю! — пообіцяв Гаракалеві. Пообіцяв спокійно, діловито, немов домовлявся про річ вартісну, вигідну для обох.

— Згориш сам на вогні і підеш на той світ за своїм батечком! — крикнув сторож услід Гріму.

Останнє речення вирішило долю Гаракаля остаточно. Червоний когут прилетів на його обійстя тої ж ночі. Веселий такий, пишний, горластий, усівся на оборозі сіна і закукурікав на все Прирічне. Біля церкви ударили на сполох дзвони. Осіння ніч була суха, тепла — дощі вже давно не випадали; доки збіглися люди, півень уже полетів, сховавшись у зоряних небесах. На місці колишнього оборога невдоволено куріла жарінь, пораз кліпаючи на прирічанців сердитим вогняним оком.

— Грім! Грім! Це він запалив, копилець! Ниськи сам мені грозив, злодій! — ходив, причитаючи біля згарища Гаракаль.

— Це за доброту мою, це мені за честь! — жалівся людям, невідомо які заслуги маючи на увазі.

Прирічанці, розморені першим сном, стояли мовчки, але на обличчі жодного з них не можна було прочитати великого жалю чи співчуття.

Уранці, коли дільничний міліціонер прийшов із Лопухова складати акт, Прирічне облетіла нова звістка — вночі зник Грім. Пропав безслідно.

…Минув тиждень. Суботнього, не по-осінньому сонячного ранку Поланя Вариводиха сиділа перед хатою у затінку груші. Перебирала тремтячими пальцями чотки і, заплющивши очі, ревно молилася. І як не намагалася стати чистою у своїх помислах перед Всевишнім, у молитву весь час вривалися думки про онука. Інак і бути не могло. Адже вистраждала, вимучила його із пелюшок. Скільки натерпілася, ночей недоспала! Часом Вариводисі здавалося, що вона його у тяжких муках і народила, що Грім її власна крівця.

І ось уже тиждень, як Грім зник. Найперше подумала — згорів онук, не встиг від вогню втекти. Сама цілу божу днину пальцями ворушила гарячі недогарки. Всі руки обпекла, а від хлопця — ні сліду. Потім прийшло на гадку: може, зі страху кинувся у ріку. Два дні четверо синів борознили на човнах Тису, промацали баграми кожен клапоть плеса, запливали навіть у віддалені села униз по течії — чи не викинула хвиля десь утопленика. Все надаремно.

Ніжне вересневе сонце пестило обличчя Полані, у кронах груші співали бджоли, ласуючи останками медових плодів, по обійстях кудкудахали, журячись на зміну погоди, кури, але жінку уже ніщо не тішило у цьому світі. Все: і достигле осіннє сонце, і чисто вистелені над селом небеса, і пісні бджіл над головою — втратили всякий смисл. Вариводиха згадувала найприкріші хвилини, завдані онуком, і тепер видавалися їй мало не найщасливішими у житті. Кожен день, прожитий із Грімом під одним небом, тепер був одкровенням, спомином про найпрекрасніше, найсвітліше, що випало їй на схилі літ. Як же донині не могла зрозуміти цього! Поланя ладна була віддати не тільки злощасний оборіг сіна зі всім обійстям, а й ті дні, що відлічені їй до могили, аби тільки на хвилинку побачити живого онука. Сльози, виділося, струменіли не з-під її заплющених повік, а із самого серця.