Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

І тут Гаракаль ставав людиною вольовою, рішучою, непримиренною. Почував себе так серед односельців, ніби ніс відповідальність не за якісь там чотири десятки гектарів кукурудзяного поля, а, якщо вже не за планету, то за державу достеменно. Сказане: “Такий і рідного батька не жаліє” — стосувалося Павла не в переносному, а в прямому значенні.

Якось старий Гаракаль вибрався в кукурудзиння за бур’яном. Скубе чоловік пирій, костиряву, а до нього звідусіль, висолопивши жовті язичиська, сміються качани. Багатирський урожай — радість яка! Милується уродою старий, а руки — чорт їх поплутав, бодай усохли — самі по собі виломили кілька качанів і хутко в міх, між бур’ян. Вибрався Гаракаль із тяжкою ношею на дорогу. Глип — син на велосипеді під’їжджає. Насуплений, обличчя куленепробивне.

— Сам Біг тебе підіслав, Павлику, ледве дихаю, а тут поміч… — заскоромовив батько, забувши привітатись.

— Добрий день, громадянине, — поклонився холодно Павло.

Старий нерозуміюче замигав очима.

— Прошу розв’язати міха і висипати траву. Перевірка на чистоту совісті.

Цими словами Гаракаль-молодший завжди перестрівав підозрілих.

— Ти що, сину, дурних грибів об’ївся? Маєш Бога у серці, на рідного няня руку підняти, — наїжачився старий і підступив ближче.

Але знаючи батькове “…чорт руки поплутав, бодай усохли…”, син залишався незворушним.

— Прошу робити, що наказую, — мовив з притиском Павло.

— В іншому разі доведеться застосувати силу.

— Лайдаку, змія тебе молоком кормила, ти б і вдарив мене! На, бий! — розпанахав на грудях сорочку батько.

Проте Павло вже не слухав. Відставив на узбіччя велосипед, схопив міх, черкнув петельки — і на курну дорогу, разом із бур’яном, викотилось зо п’ять золотавих качанів — кожен із півруки.

— Ну, а що тепер скажете, громадянине? Совість ваша, совість де?! — суворо напитував Павло.

Куди й подівся сердитий батько — стояв перед сином безпомічний, як хлопчак.

— Гляди, а звідки вони взялися? — щиро дивувався на качани. — Не інак, як хтось підклав, доки я траву нажинав, щоб зганьбити, — брехав наївно Гаракаль-старший і так невинно посміхнувся, що будь хтось інший, а не Павло — достеменно повірив би.

— Говоріть, та не заговорюйтеся, — мовив уже спокійно син, збираючи качани до міха.

— Ти куди їх мітиш нести? — збентежився Гаракаль-старший.

— В контору, прямо до голови… — без жодних емоцій проінформував Павло. — Думаєте собі, коли син вибився у люди, коли йому держава довіряє, то можна, прикриваючись його чесним іменем, красти?

— Павлику, дорогий, — уже молив батько, — повір, не я. Чорт руки поплутав, бодай усохли.

Старий із такою ненавистю глипнув на свої ручиська, немов хотів із усієї сили гепнути ними об землю.

— Не для себе рихтую — на той світ не заберу. Для тебе ж стараюся, дитино, для онуків… — схопився старий за останню соломинку.

— Що, що?! — випулив очі Павло, і його худий гачкуватий ніс ще більше загнувся. — Не приведи, Боже, тільки про це ще комусь скажіть.

Відтак кинув мішок із качанами на багажник і дався до правління колгоспу.

Багато дивовижних історій пережив на своїм віку Дмитро Лазар, голова правління, однак із таким випадком зустрівся уперше.

— Може, це ваш однофамілець? — перепитував укотре.

— Кажу вам, товаришу голова, няньо. І не вітчим якийсь, а рідний няньо. Самі видите, ганьба яка на мою голову.

Лазар то чухав потилицю, то потирав скроні, кілька разів брався курити, але сигарета чомусь гасла після першої ж затяжки.

— Да-а-а, діла, діла… — брався Лазар за чергову цигарку і не міг дотямити, як бути — похвалити сторожа чи якось делікатно спровадити із кабінету.

Явне збентеження голови Павло сприйняв по-своєму. Він піднявся із стільця, витягнувся по-солдатськи і, весь просвітлілий, випалив:

— А що ж, товаришу голова, треба бити своїх, аби чужі боялися! Еге ж, правда?

Павло піднесено вийшов із кабінету.

— Ну й характер! — вимовив протяжно голова і прикурив нарешті цигарку.

За кілька злощасних качанів старого Гаракаля трохи таки пожурили, та й по всьому. Як-не-як чоловік вів першу борозну на колгоспному полі, трудився на ньому до самої пенсії. Зважили, звичайно, на заслуги. А он на Павла почали дивитись з того часу, а поготів голова колгоспу, з якимось побоюванням.

… — Ой, які в нас руки прудкі на державне — так і липне до них, — почав Павло співомовкою до Гріма. — Ану злазь, голубе!

— Не маєте права! — бовкнув із межигілля Грім. — Горіхи не ваші!