Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Кілька років тому завгосп і Лєтрик пережили непоправну втрату знаменитої кози. Її спіткала на вулиці солодка смерть — Клару переїхала машина, вантажена мішками цукру.

Тут мій читач спитає: а яка доля Чорта — колишнього квартиранта пана Пийтера. Що це — сон, казка чи просто хитрий сюжетний хід? Аби відповісти на поставлене питання, пропоную невеличку оповідь, розказану самим Ногавичкою. Було це справді чи вигадка — все лежить на його чесній, безкомпромісній совісті. Отже, вогонь читачів і критиків автор на себе не приймає, заздалегідь сховавшись за стінами кабінету, збудованого із вогнетривкої цегли.

…Сонце сягнуло середнеба, коли Чортеня допленталось до Прирічного. Вилізло на плечі горі Мелані і не могло дотямити: куди поділося Прирічне. Перед ним замість халуп простягалася долина, забудована величезними одно- і двоповерховими будинками. Телевізійні антени, немов оголені віти казкового дерева, обплутали черепичні, шиферні дахи, асфальтованими вулицями снували легкові, вантажні автомобілі, пораз мчали поважні автобуси…

Чортеня подумало, що на старість лишилося розсудку і переплутало місце. Однак і оповиті голубою югою прирічанські овиди — такі рідні, близькі, і потік у ярузі, що лінивою рибою вигрівався на спекотному сонці, і сама долина — все говорило, що тут має бути Прирічне. Знесилене далекою і тяжкою дорогою, Чортеня порішило: буде що буде — піде проситись до Ногавички. Якщо живий ще старий — добра душа у чоловіка — може, і пустить до себе, пригріє, коли забув давнє.

Не поспішаючи, ховаючись од людського ока, придибало городами Чортеня до обійстя Ногавички. Однак і тут його чекало гірке розчарування. На території колишніх могутніх двох держав, замість старої хати-каліки, стояв величезний котедж, облицьований різнокольоровою плиткою. У дворі, біля новозбудованого хліва, сиділо на горшку пухленьке, синьооке дівчатко і гралося дерев’яними ложками, а трохи віддалік, у затінку гаража, у шовковій піжамі на східний манер, сидів сивий, худий, але, з усього видно, ще міцний дід. Радісно тьохнуло серце Бісеняти: у старому воно впізнало Ногавичку. Дід уважно і прискіпливо гортав жіночий журнал “Краса і мода”, смачно потягував гаванську сигару і, включивши на всю потужність магнітофон, слухав записи шведського ансамблю “АББА”.

Чортеня обережно вийшло із-за хліва, зупинилось перед дівчатком.

— Здрастуй, маленька, — сказало якомога ніжніше.

Мале закопилило губи, сердито подивилось з-під насуплених бровенят, а потім з усієї сили луснуло Чортеня по голові розцяцькованою дерев’яною ложкою. Світ, і без того хиткий, одразу померк в очах Бісеняти. Трохи очунявши, воно відстрибнуло на кілька кроків і жалібно заскімлило.

— Діду, кіска ціпляєця до мене, — захникало дівча.

Ногавичка, виключивши магнітофон на своїй улюбленій мелодії “Гроші, гроші…” із репертуару “АББА”, підвів голову.

— Чого плачеш, Маринко?

— Кіска ціпляєця, — показала онука на Чортеня.

— Ой, яка гарна кішка! — здивувався Ногавичка.

— Пане Пийтер, — радісно видихнуло Бісеня, — ви впізнали мене, дорогий мій хазяїне, ви впізнали мене?!

— По-перше, — одразу посерйознішав дід, — ніякий я не пан Пийтер, а колгоспний пенсіонер Петро Степанович Ногавичка, а по-друге, звідки мені тебе знати?

— Я Чорт, пам’ятаєте, колись у Вас квартирував? А потім Ви закляли мене жити у лопухівських болотах. Зараз там провели меліорацію, і мені нікуди дітися.

— Чорти живуть тільки в казках, пойняв, а не між людьми. Отже, не розповідай мені байки, забирайся з двору, а ні, то пса з ланцюга спущу, — пригрозив колишній завгосп.

І тут Чортеня відчуло, що тіло його стає маревом. І раптом згадало воно, що багато тисяч літ тому, коли по землі кочували ще лише поодинокі юрби напівдиких людей, у холодній, скелястій ущелині, де зимували тільки вітри, старий Біс, напучуючи молодих, говорив: “Віднині ви йдете жити поміж людей. Небезпечні вони: протягом усіх віків будуть рватися до пізнання істини, дійде до того, що намагатимуться випередити навіть сам час. Але ви, молоді спеціалісти едемської бурси, повинні весь час сіяти у їх душах сумніви, відвертати з істинної дороги, нацьковувати брат на брата, народ на народ. І, найголовніше, затямте: у цьому ваше безсмертя. Якщо люди переборють нас, перестануть вірити вам — прийде ваша смерть, згинете до одного”.

Як у в’язкому тумані, Чортеня ще доповзло до городу. Далі йти було несила. Воно упало під кущ червоногарячих троянд і поволі, зовсім безболісно, розчинилося у повітрі.