Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Спасіння одне, Петре Степановичу, — мовив прокурорським тоном Лєтрик, пробираючись до виходу. — Мусите жертвувати грошима, тобто позичити мені.

— Солодкий мій, а звідки у мене гроші? Бог тому свідок, що, крім рубля на обід, ні копійки за душею.

— Цей свідок для мене, а для суду і поготів, не дуже переконливий.

— Ілечку, золотий, — вмовляв Ногавичка. — Ми ж люди, майте Бога у серці.

— Правду кажете, Петре Степановичу, але ліпше би мати гроші у кишенях, щоб від тюрми відкупитися.

Слово “тюрма” Лєтрик мовив з таким притиском, немов протягнув крізь губи лезо. Це безвідмовно подіяло на психічний стан Ногавички, якому після таких щирих братерських обіймів і поцілунків почав було спадати тягар з душі. Почувши про тюрму, завгосп зітхнув і вже хотів полізти у потаємну кишеню своїх модерних штанів за грошима, але тут його осяйнула нова думка.

— Ільку! — плеснув себе весело по чолу. — Є в нас, брате, гроші. А Клара?

Ця, здавалося б, весела новина не дуже позитивно вплинула на настрій Лєтрика: скільки ж то візьмеш за старезну козу. Потаємна кишеня у модерних штанях Ногавички — ось головний стратегічний удар, куди пильно мітив Лєтрик.

А Ногавичка йшов поруч і дякував у душі тій вранішній пророчій хвилині, коли Клара задумала огріти його у спину. Зараз завгосп уже й сумнівався, чи не було це вранці насправді “знамено Боже”.

Однак суперечливі думки швидко розвіялися — із прибазарної площі халабуда на колесах зникла, а разом з нею і Клара.

— Вуйку! — кинувся Ногавичка до гончаря, з якого недавно так тішився. — Куди поділася будка?!

Вусань невдоволено підняв повіки, що солодко дрімали на сонці, і пробасив:

— Яка будка?

— Ось тутечки, недалеко, ще годину тому стояла. Така на колесах, із залізним кільцем на задній стіні. Я козу до неї прив’язав.

Гончар якусь хвилину отетеріло дивився то на завгоспа, то на Лєтрика, а потім розгонисто і смачно засміявся на всю площу.

— Яка будка?! — слова ледь проривалися крізь густий сміх. — То ж автобус, машина, що людей возить по місту! А козу бачив, бачив, як бігла за автобусом!… — гуло і хрипло із грудей.

…Розбита невдачами, але нескорена духом, прирічанська місія сиділа у затінку високого старовинного будинку неподалік хлібного магазину. Сюди раз у раз вітер доносив щемливо пахучі запахи, які не так впливали на душевний стан, як на голодні шлунки.

— Петре Степановичу, — видобув тяжко знову ж таки з глибини не душі, а шлунку Лєтрик, — ви там про рубля говорили. Може, хоч по хлібині вийде?

Ногавичка, немов Цезар перед Рубіконом, довго мовчав і мислив. Потім підвівся.

— Пішли. Є мудра думка. Будемо ситі!

І по дорозі до магазину виклав план, який негайно був одобрений і затверджений головою місії.

Невдовзі завгосп і Лєтрик із виїденими зсередини свіжими хлібинами прямували базаром між довжелезних столів. За ними жінки жваво торгували молоком, сиром, сметаною.

Завгосп довго примірювався до кого підійти. А потім, перехрестивши у думках себе і Лєтрика, мигнув своєму начальнику і рушив до старенької бабусі — так безпечніше.

— Лийте лиш, бабо, сметану, — не торгуючись, із виглядом купця-товстосума, мовив завгосп і простягнув порожнину хліба. Старенька, певне, нічого не збагнувши, поспішливо взяла зі столу один із дзбанків і вилила у хлібину.

— Ой, перебачаюся, почім у Вас сметана? — заклопотано спитав завгосп.

— Сім рублів один глек, — догідливо усміхнулася бабуся.

— Ой, йо-йой, бабо! — вирячив здивовано очі Ногавичка. — Беріть ви собі за такі гроші сметану назад.

Старенька хотіла було поторгуватись, але невмолимий завгосп уже переливав сметану у глек — звичайно, добру її половину увібрала скорина свіжого хліба.

Можливо, план операції і увінчався б успіхом, проте трапилось непередбачене. У Лєтрика природою був вкладений загалом великий талант. Згадаймо, бодай, як Ілько зумів перед міліціонером за одну мить перетворити войовничу сцену у слізне братання. Однак, стомлений дорогою, виснажений голодом, на цей раз талант задрімав і мирно собі хропів у Лєтриковій голові. Побачивши, як хутко вправився Ногавичка із своїм задумом, Ілько, замість того, щоб підійти до когось іншого, попрямував до тієї ж бабусі.

Старенька, роззявивши рота, оніміло дивилась, як Ногавичка прямує поміж столів, а тут Лєтрик:

— Лийте, бабо, сюди! — простягнув і свою виїдену хлібину.

Стара метко вихопила із відра сметани варіху і щосили заліпила самовпевненому покупцеві межи очі. Доки Лєтрик протирав обличчя, бабуся, розмахуючи руками, пронизливим голосом репетувала на весь базар: