Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Мати ж куйовдила синове волосся, гладила його по обличчю, але руки її, нервові рухи пальців здавалися Грімові чужими, холодними й неприродними.

Врешті, приклавши пальця до вуст, мати обережно провела гостей довгим притемненим коридором й посадовила на кухні.

— Фрол Аністратович спить, — прошепотіла. — Вчора допізна тримав нараду, вернувся знервований й тільки під ранок заснув. То вже пробачте, що я вас на кухню.

— Стільки би й біди, — махнула рукою Поланя. — Ми люди сільські, прості, нам до гараздів тяжко звикати, аніж до лиха…

На кухні матір ніби підмінили. Заметушилась біля горшків, включила газову плиту…

Вариводиха втомлено поклала голову на долоню і, зіпершись ліктем на стіл, спостерігала за дочкою, і думки не вельми веселі почали снуватись одна за одною. “Гей-гей, почала в’янути помалу Маргарета… Вже й сивина он холодним промінням подекуди освічує голову, і зрадливі зморшки остюками впилися під очі, поповніла, роздалася… Ось так дивишся-дивишся на своїх дітей і раз лиш видиш, наскільки ти вже й сам постарів”.

Ще ж, бачиться, зовсім недавно повернулась дочка по закінченню інституту в Прирічне вчителювати. Приїхала, як тепер звикли казати, з приданим: дев’ятимісячною дитиною і чоловіком — струнким, красивим молдаванином, художником. Не легінь — блискавиця! За літні канікули — молоді нагодилися в кінці червня — зять встиг половині села перемалювати хати. Кому квітами казковими, що людям і серед зими пахли в снах, кому птахами дивовижними, при яких оселя й сама ставала схожа на птицю, кому зіллям чарівним, яке не в’яло у хаті навіть за найлютішого морозу. Що й говорити — на такі руки лишень би молитися. А восени молоді, взявши один одного з любов’ю під руки, пішли в школу. Маргарета вчити дітей арифметики, а Іван, чи Іон, як дочка звала чоловіка по-молдавськи, малювання.

Поланя ж, виповнена щастям, з погордою проходилась з онуком на руках по селу, і звідусіль їй шанобливо кланялися хати, розмальовані її зятем.

…Мати, упоравшись біля плити, почала наставляти на стіл холодну закуску.

— Ти не дуже печися, Маргаретко, — розраювала Вариводиха. — 3 дому їхали не натщесерце — перед дорогою перехопили.

“І чого вона бреше?” — подумав Грім, спостерігаючи, як баба голодним поглядом бігає по тарілках із смачними наїдками. — “Не на прийом же до міністра приїхала — до рідної дочки…”

— І слухати нічого не хочу! — суворо озвалася мати. — Поки перекусіть, а я візьмуся обід готувати. Тільки руки у ванні помийте. Там і мило, і рушник.

Вариводиха, вдячно посміхнувшись, вискочила із-за столу. І тут перед порогом ненароком зачепила ногою порожнє відро. Металева посудина із страшним дзенькотом вилетіла в коридор і глухо вдарила у двері.

Поланя завмерла і, лячно дивлячись на матір, приросла до одвірка. Скоєне настільки потрясло Вариводиху, що раптом розкрила рот, поворушила губами і ні з того ні з цього бовкнула:

— Фрол Аністратович…

Це був перший у житті випадок, коли баба правильно вимовила ім’я і по батькові зятя.

Мати ж, зібгавши на грудях долоні в кулаки, теж заціпеніла, сторожко прислухаючись, чи не озветься чоловік із спальні. Однак, певне, добряче стомлений нарадою, Фрол Аністратович спав глухим сном.

Грімові спершу хотілося розреготатися, але перед очима болісно спалахнула зовсім інша картина…

… Батько раптово почав хворіти наприкінці весни. Високий, ставний, широкоплечий, він згасав на очах, як свічка. За деякий час на широкому, вилицюватому обличчі зостались тільки очі — великі, виповнені болем. Ночами захлинався страшним кашлем і глухо стогнав від пекучого, різкого болю в грудях. Поїздки по обласних і столичних клініках не принесли полегшення, і все літо пролежав у районній лікарні.

Мати за цей час встигла пересваритися в сільській школі із усіма вчителями, розрахувалася з роботою і новий навчальний рік уже розпочала викладачем математики в міському профтехучилищі.

Восени батька виписали, обнадіявши, що криза скоро минеться…

Грім не раз спостерігав, з якою радістю рідня зустрічала з лікарні когось із сусідів, знайомих. З батьком вийшло чомусь не так. Він приїхав сам на таксі — мати відбула у нагальній справі в область і не змогла хворого випровадити в село.

Вийшов з машини, нерішуче зупинився, з валізкою, біля воріт і довго роздивлявся навкруги, ніби вперше знайомився із обійстям й навколишніми краєвидами.

— Приїхав, Боже мій, приїхав! — перелякано вигукнула баба, зиркнувши у вікно, й гарячково заметушилась.