Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Вістка про феномен Дульсінеї Тобоської, випереджаючи новорічні щедрівки, швидко облетіла прирічанські хати. Кіномеханік Ілько Лєтрик, який на цей час по сумісництву обіймав у клубі ще й посаду культмасового працівника, як і годиться, вмить зреагував на рідкісну подію і на дверях кінобудки вивісив новорічну “Блискавку”.

З величезного аркуша паперу погордливо дивилася на прирічанців мальована найсоковитішими барвами тучна льоха. Безсумнівно талановитий художній витвір доповнювали два десятки крихітних пацят, які обсіли Дульсінею від голови до хвоста. Під щасливим сімейством вогняно-червоними літерами пишнів напис. Але оскільки Лєтрика із граматикою не зв’язувала така тісна дружба, як, приміром, із Ногавичкою, то подаємо зміст новорічної “Блискавки” дослівно.

Ізвесная свінья Дольсінея Тобонська баби Варіводихи (та, що жівйот коло Петра Федорцана), сьогодні породила 20 пацят. Новороджені чувствують себе у прекрасному настроєнії. До сього слід докласти, що у нелегкому і благородному труді бабі Варіводисі і її любімой Дольсінеї помагав ветеран колгоспа, заслужений пенсіонер Петро Степанович Ногавичка, который і возвістив усіх нас про новогоднє чудо”.

Наприкінці “Блискавка” тими ж вогненно-пекучими літерами закликала: “Таваріші пріречанці, ровняйтесь на Дольсінею бабы Вариводихи!”

За якихось хвилин двадцять біля кінобудки уже роїлась, гуділа, нуртувала, мов весняний льодохід, величезна юрба патріотично-піднесених прирічанців. Тяжкуваті опісля новорічного похмілля, вони смакували, немов хрумтливі солоні огірки, кожне слово, виписане Лєтриковою рукою. Щоправда, ніхто із присутніх не міг дотямити, як рівнятись на Дульсінею Тобоську, але це зовсім не псувало святкового настрою.

Один за одним прирічанці піднімали новорічні ясні очі догори, до далеких небес, під якими спочивали у снігах Лопухово, Вонігово, Воляче, і незлобиво тішили свої душі: “І тут наша сіла зверху на кобилу”.

Декотрі із сельчан уже виряджали своїх дітей щедрувати до родичів у навколишні села з метою неодмінно розповісти лопухівцям, вонігівцям, волячівцям, заньківцям про героїчний вчинок Дульсінеї Тобоської.

Тим часом у натовпі висловлювались мудріше од мудрішого міркування щодо увіковічнення пам’яті прирічанської знаменитості. Ілько Лєтрик, приміром, висунув пропозицію обезсмертити Дульсінею на гербі села і виставити його при в’їзді у Прирічне. Колгоспний винороб Василь Перепийвода в уяві уже бачив голову породистої льохи на позолоченій етикетці до міцного плодоягідного вина, яке перед Новим роком отримало високу оцінку спеціалістів на міжнародному конкурсі в югославському місті Любляні. А майстер лісодільниці Андрій Веклюк висловив ідею, котра примусила замислитись не одну прирічанську голову: оскільки кожен рік прийнято у міжнародному масштабі комусь присвячувати, то чи не оголосити, звичайно в межах Прирічного, рік активного сонця роком Дульсінеї Тобоської. Були з цього приводу і інші міркування, але менш суттєві, тому до уваги не бралися. Тут же, біля кінобудки, в ощасливленій юрбі хтось підкинув думку — навідати бабу Вариводиху і привітати із новорічним дарунком свиноматки, яка враз стала гордістю Прирічного. Святкову колону, з гордо піднятою головою, очолив сам Ілько Лєтрик. Дорогою юрба обростала новими людьми, щедрівками, веселим гомоном, дзвінким і здоровим, як новорічний мороз, сміхом, жартами. З деяких дворів із корчагами вина вибігали навперейми колоні господарі, зупиняли і починалося частування, а надалі — танці.

Сніги, розвеселені людською радістю, і ті, здавалося, не витримували, спалахували і пускались із розпашілими прирічанцями у гопак, а відтак разом вже й бігли за натовпом до щасливої хати баби Вариводихи. Навіть гора Меланя, виділося прирічанцям, у цю мить потихеньку підсувалася все ближче і ближче до села. І коли б не міцно муровані хати, які перепиняли шлях Мелані у Прирічне, гора б, напевне, теж почимчикувала за прирічанцями до обійстя Вариводихи. Хтозна, у які б гульбища переродився перший новорічний день, коли б не сама призвідниця торжества — Дульсінея Тобоська.

Святкова колона застала Вариводиху на подвір’ї у не вельми святковому настрої — щойно вийшла із хліва і кінцями хустини витирала сльози. Натовп враз змовк — де й поділися веселощі. Навіть сніги притихли, зниділи під ногами, а гора Меланя так само потихеньку позадкувала подалі від села і біди. Все ж пломінь гордості, який пойняв керівника колони Ілька Лєтрика, не міг отак відразу охолонути. Культмасовик зайшов по інерції у двір, схопив щосили руку Вариводихи і міцно потряс.