У всякому разі, про що б не плескали злі язики, Віра Петрівна стала студенткою. Педколективом Прирічанської школи одразу було підраховано, що Віра Петрівна — звичайно, коли не затримуватиметься на одному й тому ж курсі, — отримає диплом фахівця з вищою освітою саме в той рік, коли колеги проводжатимуть її на пенсію. Ця істотна деталь вельми ріднила долю Віри Петрівни із щасливою долею Петра Степановича Ногавички…
І попри все, історії, повідані досі, тьмяніють в порівнянні з тими, які траплялися в рік активного сонця з майстром дільниці колгоспного лісництва Андрієм Веклюком і відомим уже активістом, колгоспним чередарем Павлом Гаракалем. Тут автор з дозволу читачів і, безперечно, Ногавички, який вдячно надав матеріали свого літопису, розгорне обширніше оповіді, оскільки факти, на його думку, досить рідкісні і не без певної моралі… Отже, історія перша…
…Пішов якось бідний чоловік по світу щастя шукати. Минав гори, ріки, і забрів у пустелю. Йде день, другий… Хочеться пити, їсти, а довкола — жодної оселі, жодного колодязя.
“Зупинись, копай криницю!” — звелів раптом чоловікові внутрішній голос.
Зрадів невимовно бідний і радий старатися. Руками вигріб у піску добрячу яму, а водою і не пахне.
“Підемо далі, може, десь інде поживимось”, — зітхнув внутрішній голос.
Опівдні трапилось серед пустелі велетенське дерево.
“Вилізай на самвершок!” — наказав підбадьорливо внутрішній голос.
Зібравши в руках рештки сил, видерся чоловік на найвищу галузку. Омана — і тут пусто!
“А тепер стрибай униз”, — порадив хутко внутрішній голос.
Не роздумуючи ні секунди, розкинув чоловік руки і полетів. І вже за кілька метрів до землі внутрішній голос сумовито сповістив: “Повертайся, сарако, швидко уверх, бо зараз так гепнемося, що й кісток ніхто не позбирає”.
Розповідаючи цю притчу своїм знайомим, Андрій Веклюк глибоко затягувався цигаркою, стулював тонкі, маленькі губи, задирав голову і раптом захлинався сміхом. Як і дим ментолових цигарок, сміх у нього був запашний і трішки ядучий. Слухач, дивлячись, як дрібна постать Веклюка трясеться від гигикання, хоч-не-хоч також сміявся. Наколи пристрасті угамовувались, Андрій весело блискав на співбесідника насторожено-цікавими, як у білки, очицями і захоплено сплескував у долоні.
— Круці фікс, гер гот, придумають же люди собі баєчку, а вона, виявляється, і правдою може бути, — мовив, цвіркаючи крізь прокурені зуби, і сумовито хитав головою.
Попросити Веклюка пояснити його улюблений вираз “круці фікс, гер гот” — марна справа. Просто цей вислів підказував ближнім, що Веклюк або у занадто піднесеному настрої, або шаленіє… Ще до недавніх пір Андрій люто запивав.
Річ звісна: приїде на лісодільницю клієнт, тицьне цидулку на відходи і ненароком з-під поли зронить “мерзавчика” — чвертинку.
— Ой, куряча пам’ять, трохи не призабув, Андрій Семенович, — вибачливо усміхається клієнт, — їхали сюди і по дорозі прихопили. Гадаю собі: люди у холоді-морозі сили надривають, за роботою сонця божого не видять, хіба жалко для них? Ви тільки не подумайте, що мав лихе на гадці, — спішить випередити Веклюка клієнт. — На мою грішну душу, це вам від щирого серця. Мені дрова, як усім, — підряд.
Півлітри Андрій не визнає — це явний хабар з підступним наміром. А от “мерзавчик” діє магічно. Веклюк на очах добрішає, його круглий, як недоросла картоплина, носик ледь помітно тремтить, ніздрі розширюються і, озираючись злодійкувато навколо, кілька разів солідно прокашлюється.
— Якщо по правді, від серця, то красно дякую за уваженіє, — мовить статечно.
Коли “мерзавчик” знищений, тут клієнт:
— Ой, куряча пам’ять, трохи не призабув…
І на світ Божий являється другий “мерзавчик” — теж без лихого на гадці.
— Тобі яких дров? — питає Веклюк — уже не суворий майстер, а скибка хліба.
— Мені, Андрію Семеновичу, кажу, як усім, підряд, але коли маєте щось ліпше у припасі, в боргу не лишуся.
— Круці фікс, гер гот! — зробить купецький жест Веклюк.
— Для труни мені ще стачить. А для добрих людей — і душі не жалко.
Невдовзі машина, вантажена першосортним кругляком, похитуючись, обережно виповзає із дільниці на биту дорогу.
Наприкінці тижня, весь опухлий з червоними очима, із відчуттям невідомого страху і неприємним осадком на душі, Веклюк повертається додому, замикається у кімнатці і влягається у ліжко. Цілу ніч йому ввижаються черепи, що клацають зубами, білі миші на ковдрі, а одного разу приснилось, ніби витяг власну щелепу і почав гризти. До ранку кілька разів перевдягає мокрі від поту сорочки і весь час тяжко стогне — має таке відчуття, ніби летить у літаку і той постійно потрапляє у повітряні ями. Нутрощі то підкочуються йому до горла, то провалюються у чорну пустку.
Читать дальше