Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Здесь есть возможность читать онлайн «Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Ужгород, Год выпуска: 2006, ISBN: 2006, Издательство: Карпати, Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

До нової книги знаного українського письменника Дмитра Кешелі “Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери” увійшли унікальні за стилем написання трагікомічні романи з народного життя. Трагедія й комедія, фантасмагорія і сучасні реалії, неповторна швейкіада закарпатського села — все це автор талановито поєднує із глибоким філософським осмисленням життя простих людей на зламі епох, на зламі держав.
Художнє оформлення  Ярослава Дулейка

Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

У всякому разі, про що б не плескали злі язики, Віра Петрівна стала студенткою. Педколективом Прирічанської школи одразу було підраховано, що Віра Петрівна — звичайно, коли не затримуватиметься на одному й тому ж курсі, — отримає диплом фахівця з вищою освітою саме в той рік, коли колеги проводжатимуть її на пенсію. Ця істотна деталь вельми ріднила долю Віри Петрівни із щасливою долею Петра Степановича Ногавички…

І попри все, історії, повідані досі, тьмяніють в порівнянні з тими, які траплялися в рік активного сонця з майстром дільниці колгоспного лісництва Андрієм Веклюком і відомим уже активістом, колгоспним чередарем Павлом Гаракалем. Тут автор з дозволу читачів і, безперечно, Ногавички, який вдячно надав матеріали свого літопису, розгорне обширніше оповіді, оскільки факти, на його думку, досить рідкісні і не без певної моралі… Отже, історія перша…

…Пішов якось бідний чоловік по світу щастя шукати. Минав гори, ріки, і забрів у пустелю. Йде день, другий… Хочеться пити, їсти, а довкола — жодної оселі, жодного колодязя.

“Зупинись, копай криницю!” — звелів раптом чоловікові внутрішній голос.

Зрадів невимовно бідний і радий старатися. Руками вигріб у піску добрячу яму, а водою і не пахне.

“Підемо далі, може, десь інде поживимось”, — зітхнув внутрішній голос.

Опівдні трапилось серед пустелі велетенське дерево.

“Вилізай на самвершок!” — наказав підбадьорливо внутрішній голос.

Зібравши в руках рештки сил, видерся чоловік на найвищу галузку. Омана — і тут пусто!

“А тепер стрибай униз”, — порадив хутко внутрішній голос.

Не роздумуючи ні секунди, розкинув чоловік руки і полетів. І вже за кілька метрів до землі внутрішній голос сумовито сповістив: “Повертайся, сарако, швидко уверх, бо зараз так гепнемося, що й кісток ніхто не позбирає”.

Розповідаючи цю притчу своїм знайомим, Андрій Веклюк глибоко затягувався цигаркою, стулював тонкі, маленькі губи, задирав голову і раптом захлинався сміхом. Як і дим ментолових цигарок, сміх у нього був запашний і трішки ядучий. Слухач, дивлячись, як дрібна постать Веклюка трясеться від гигикання, хоч-не-хоч також сміявся. Наколи пристрасті угамовувались, Андрій весело блискав на співбесідника насторожено-цікавими, як у білки, очицями і захоплено сплескував у долоні.

— Круці фікс, гер гот, придумають же люди собі баєчку, а вона, виявляється, і правдою може бути, — мовив, цвіркаючи крізь прокурені зуби, і сумовито хитав головою.

Попросити Веклюка пояснити його улюблений вираз “круці фікс, гер гот” — марна справа. Просто цей вислів підказував ближнім, що Веклюк або у занадто піднесеному настрої, або шаленіє… Ще до недавніх пір Андрій люто запивав.

Річ звісна: приїде на лісодільницю клієнт, тицьне цидулку на відходи і ненароком з-під поли зронить “мерзавчика” — чвертинку.

— Ой, куряча пам’ять, трохи не призабув, Андрій Семенович, — вибачливо усміхається клієнт, — їхали сюди і по дорозі прихопили. Гадаю собі: люди у холоді-морозі сили надривають, за роботою сонця божого не видять, хіба жалко для них? Ви тільки не подумайте, що мав лихе на гадці, — спішить випередити Веклюка клієнт. — На мою грішну душу, це вам від щирого серця. Мені дрова, як усім, — підряд.

Півлітри Андрій не визнає — це явний хабар з підступним наміром. А от “мерзавчик” діє магічно. Веклюк на очах добрішає, його круглий, як недоросла картоплина, носик ледь помітно тремтить, ніздрі розширюються і, озираючись злодійкувато навколо, кілька разів солідно прокашлюється.

— Якщо по правді, від серця, то красно дякую за уваженіє, — мовить статечно.

Коли мерзавчик знищений тут клієнт Ой куряча память трохи не призабув - фото 19

Коли “мерзавчик” знищений, тут клієнт:

— Ой, куряча пам’ять, трохи не призабув…

І на світ Божий являється другий “мерзавчик” — теж без лихого на гадці.

— Тобі яких дров? — питає Веклюк — уже не суворий майстер, а скибка хліба.

— Мені, Андрію Семеновичу, кажу, як усім, підряд, але коли маєте щось ліпше у припасі, в боргу не лишуся.

— Круці фікс, гер гот! — зробить купецький жест Веклюк.

— Для труни мені ще стачить. А для добрих людей — і душі не жалко.

Невдовзі машина, вантажена першосортним кругляком, похитуючись, обережно виповзає із дільниці на биту дорогу.

Наприкінці тижня, весь опухлий з червоними очима, із відчуттям невідомого страху і неприємним осадком на душі, Веклюк повертається додому, замикається у кімнатці і влягається у ліжко. Цілу ніч йому ввижаються черепи, що клацають зубами, білі миші на ковдрі, а одного разу приснилось, ніби витяг власну щелепу і почав гризти. До ранку кілька разів перевдягає мокрі від поту сорочки і весь час тяжко стогне — має таке відчуття, ніби летить у літаку і той постійно потрапляє у повітряні ями. Нутрощі то підкочуються йому до горла, то провалюються у чорну пустку.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери»

Обсуждение, отзывы о книге «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x