Чак Палагнюк - Задуха

— До речі, все це дуже серйозно, друже, — мовить Денні. — Ти навіть не уявляєш, як важко знайти підходящий камінь у великому місті. Я маю на увазі справжній камінь, а не уламки бетону або ті пластмасові садові камені, в яких дехто ховає запасні ключі.

Загальна сума сьогоднішніх чеків — сімдесят п'ять баксів. Усі вони — від незнайомців, які не дали мені померти від задухи в якомусь із ресторанів. Я точно не знаю, скільки мені обійдеться зонд для штучного годування, але сімдесят п'ять доларів — цього явно не вистачить.

Я запитую Денні:

— І скільки вже набралося каменів?

— Сто сімдесят п'ять, — мовить Денні. Він підходить до столу, дивиться на вітальні листівки, на чеки й запитує: — Ну і де знаменитий щоденник твоєї мами?

Він бере в руки листівку.

— Це не можна читати, — кажу я.

— Прошу вибачення, друзяко, — мовить Денні й хоче покласти листівку на місце.

Ні, говорю я йому. Я маю на увазі мамин щоденник. Там усі записи — не нашою мовою. Так що його не прочитаєш. Мабуть, мама спеціально писала тією мовою, якої я не знаю, щоб я не зміг нічого прочитати, якщо раптом цей щоденник потрапить мені до рук.

— Я так гадаю, це італійська.

І Денні мовить:

— Італійська?

— Ага, — кажу, — ну, знаєш, спагеті й усяке таке.

Денні так і не зняв пальта.

Він питає:

— Ти вже вечеряв?

Іще ні. Я заклеюю конверт із бланком.

Денні каже:

— Як ти гадаєш, мене завтра звільнять?

Так, ні, можливо. Урсула бачила його з газетою.

Бланк заповнено. Всі подячні листи написано. Зараз я сходжу їх відправлю. Я беру з дивана пальто. Поряд із ним гладенький сірий камінь Денні. Дійсно дуже важкий, якщо судити з того, як під ним продавилися пружини.

— А навіщо тобі стільки каміння? — запитую я Денні.

Він відчиняє вхідні двері й стоїть на порозі, поки я вимикаю світло. Він каже:

— Я не знаю. Але каміння… воно як земля. Вірніше, конструктор, із якого можна скласти землю. Ну, ніби як придбати ділянку, тільки поки що в розкладеному вигляді.

І я кажу:

— Зрозуміло.

Ми виходимо, і я замикаю двері. Нічне небо — все у розсипу зірок. Вони мовби не в фокусі, бліді й розмиті. Місяця немає.

Денні дивиться на небо й каже:

— Я якщо думаю, що то Бог створював землю з хаосу, то перше, що він зробив, це зібрав купу каміння.

Ми йдемо вулицею, і я раптом розумію, що ця нова одержимість Денні — вона заразлива. Я постійно ловлю себе на тому, що дивлюся під ноги. Шукаю каміння.

Ми йдемо до автобусної зупинки. Денні несе на плечі рожеву дитячу ковдру. Він каже:

— Я беру тільки нічиє каміння. Яке нікому не потрібне. — Він каже: — По одному каменю за вечір. А коли я назбираю їх достатньо, я думатиму, що робити далі. Ну, ти розумієш — далі.

Моторошна думка. Щоб тягати додому каміння. Складати «землю».

— Пам'ятаєш ту танцівницю, Дайкірі? — питає Денні. — З раковою родимкою. — Він каже: — Ти з нею не спав, правда?

Ми крадемо нерухомість. Розкрадаємо terra firma. [12] Тверда земля ( лат .).

І я кажу:

— Чому ні?

Ми розкрадачі твердої землі.

І Денні каже:

— Насправді її звати Бет.

Схоже, Денні зібрався створити свою власну планету.

Лікарка Пейдж Маршалл надіває хірургічні рукавички й розтягує в руках якусь товсту білу нитку. Вона підходить до якоїсь старої калоші у відкидному медичному кріслі й каже:

— Місіс Вінтовер, розкрийте, будь ласка, рот.

Латексні хірургічні рукавички. В них руки здаються жовтими — мов руки у трупа. Трупи в анатомічному театрі. На першому курсі медичного коледжу. Трупи з голеними головами та лобками. Темні плями недоголених щетинок. Шкіра схожа на шкіру обпатраного курчати, дешевої курки з супового набору — жовтуватої і в дрібних пухирцях. Пір'я та волосся — це все кератин. М'язи людського стегна на вигляд схожі на темне м’ясо індички. Анатомія на першому курсі. Весь семестр, коли ти їси курку або індичку, тобі уявляється, що ти їси людське м'ясо. Труп із анатомічного театру.

Стара бісова баба закидає голову й широко розкриває рота, демонструючи чорні зубі. Язик увесь обложений. Він зовсім білий. Очі заплющені. Саме такий вигляд мають усі старі баби на причасті, на католицькій месі, коли ти прислуговуєш священику, який розкладає облатки [13] Облатка — тоненький коржик із прісного тіста для причастя у католиків і протестантів. — Прим. перекладача. на білі старечі язики. Церква дозволяє приймати причастя в руки і самому класти собі до рота облатку, але ці старі леді воліють прийняти причастя з рук священика. Дві сотні розкритих ротів, дві сотні старих бабів тягнуть свої язики назустріч спасінню.