Чак Палагнюк - Задуха

Вони розплачувалися вологими двадцятками й полтиниками із плюскотливих промоклих гаманів із пропотілими фотокартками, бібліотечними квитками, клубними картками, чековими книжками, правами. Обов'язками. Відповідальністю. Реальністю.

Вона говорила своїм клієнтам: відчуйте тепле сонце. З кожним вдихом воно все тепліше й тепліше. Вам добре й тепло.

Вдих. Видих.

Вдих. Видих.

Її постійні клієнти. Їм хотілося лесбійського шоу, їм хотілося двох жінок одразу. Індіра Ґанді й Керол Ломбард. Марґарет Мід, Одрі Хепберн і Доротея Дікс. Її постійним клієнтам хотілося самим стати вимислом. Лисі просили, щоб у них було густе, гарне волосся. Товсті — щоб у них не було зайвого жиру. Бліді — щоб у них була засмага. І кожен хотів, аби в нього була стійка, тривка ерекція з фут завдовжки.

Так що це було не повернення в минулі життя. І це була не любов. І не історія, і не реальність. Усе відбувалось у тебе у свідомості. Як телебачення, тільки в голові. Це була трансляція для одного глядача, й мама була передавачем.

Це був навіть не секс. Це була гра. Занурення у фантазію.

З метою «техніки безпеки» клієнти не роздягались. Аби на вигляд усе було пристойно. Все й було пристойно. А гроші за це платили чималі.

Містер Джонс отримував свій стандартний набір із Мерилін. Він лежав на канапі, весь напружений. Рясно пітнів і дихав через рот. Сорочка темніла під пахвами. Перед штанів випирав.

А ось і вона, говорила мама містеру Джонсу.

Туман розтав, у небі яскраво сяє сонце. Відчуйте, як із кожним вдихом ваше тіло наливається сонячним теплом. Як воно наливається силою. Ви ще ніколи не відчували такого збудження.

До часу, призначеного наступному клієнту, залишається ще хвилин сорок.

Туман розтав, містере Джонс, і перед вами — Мерилін Монро, в обтислому атласному платті. Вона всміхається вам, уся золотиста й сяюча. Вона закинула голову, вона дивиться на вас. Вона стоїть на зеленому лузі, серед ніжних квітів. Вона підводить руки, й коли ви підходите ближче, її плаття падає на траву.

Мама не раз повторювала маленькому дурному хлопчикові, що це ніякий не секс. Це — не справжні жінки.

Це лише символи. Проекції чиїхось фантазій. Секс-символи.

Сила навіювання.

Містеру Джонсу мама казала:

— Вона — ваша.

Вона мовила:

— Беріть.

Першого вечора в мене. Денні стоїть на порозі, притискаючи до грудей якусь штуку, загорнуту в рожеву дитячу ковдру. Я дивлюся на нього у вічко. Він у своєму неосяжному картатім пальті. Пригортає до грудей ніби як новонароджене немовля. Величезний носяра, очі випуклі; він увесь мовби випуклий — через випуклу лінзу в дверному вічку. Спотворене зображення. Руки, які стискають згорток, напружені так, що побіліли зап'ястя.

І Денні кричить:

— Друже, відчиняй!

Я відхиляю двері, не знімаючи ланцюжка. Я питаю:

— Що це в тебе?

І Денні каже, поправляючи рожеву ковдру:

— А на що це схоже?

Я кажу:

— На дитину, приятелю.

І Денні каже:

— Гаразд. — Він намагається перехопити згорток зручніше й мовить: — Відчиняй, друже, а то мені важко.

Я знімаю ланцюжок. Даю йому пройти. Він іде просто до вітальні й кладе дитинку на диван.

Рожева ковдра розкривається, і звідти викочується камінь. Гладенький сірий камінь. Не дитина насправді. Просто якийсь кругляк.

— Дякую, до речі, за ідею з дитинкою, — мовить Денні. — Люди бачать молодого хлопця з дитинкою і проймаються симпатією. — Він каже: — Вони бачать хлопця з великим кругляком і зосереджуються на ньому. Особливо якщо тобі треба сісти в автобус.

Він акуратно складає ковдру, притримуючи її підборіддям. Він мовить:

— Плюс до того, коли ти з дитиною, тобі поступаються місцем. І якщо ти забуваєш заплатити за проїзд, тебе не викидатимуть на найближчій зупинці. — Денні обводить очима вітальню. — Так це дім твоєї мами?

Увесь стіл завалено сьогоднішніми вітальними листівками та чеками, моїми відписними подячними листами. Тут же лежить моя «книга обліку»: хто, де, коли. Поряд — мамина лічильна машинка з ручкою в прорізі, як у гральному автоматі. Я знову всідаюся за стіл і заповнюю бланк на внесок чергової суми на свій депозитний рахунок. Я кажу:

— Ага, поки ще мамин. Але скоро він одійде до управління з майнових податків.

Денні мовить:

— Добре, що в тебе цілий будинок. А то мої предки сказали, щоб я забирав усе своє каміння з собою.

— І багато його в тебе? — запитую.

Щодня утримання він підбирає камінь, говорить Денні. Саме цим він займається ввечері — щоб чимось зайняти себе й не зірватися. Він збирає каміння. Миє. Приносить додому. Таким чином він робить щось значне і гарне, а не просто не робить нічого поганого.