Джон Уейн - Зима у горах

— Хоч би хто були ці люди, а приїхали вони на мотоциклі,— сказав він, повернувшись до будинку.— А потім, очевидно, сіли на нього і, не заводячи мотора, покотили з гори, поки не опинились на безпечній відстані. Тож мені й почулося, ніби хтось човгає но землі — саме такий звук буває, коли котишся на незаведеному мотоциклі й волочиш ноги.

Зараз місіс Джонс сплітала й розплітала пальці ще швидше. Хвилювання визирало з її очей, угадувалось у кожній лінії її тіла, в зморшках обличчя.

— Не можу собі уявити, хто б міг це зробити. Я ніколи не стромляла носа в чужі справи, з усіма жила в злагоді, он як. Ніяких ворогів у мене немає. Жодна жива душа не бажає мені лиха — в усякому разі, я таких не знаю. Виходить, усе це через вас.

— Що ви маєте на увазі, кажучи, що все сталося через мене? Я теж не встиг наробити собі ворогів.

— Ви цього не знаєте. Ви тут чужак. А люди у нас часом поводяться дивно. Мені ніхто нічого поганого не зробив би. Я прожила тут тридцять років, ні з ким не сварилася, он як!

— Слухайте, місіс Джонс, давайте вип’ємо чаю й...

— Ніхто б отак не вихлюпнув фарбу, щоб зіпсувати мені двері, і хто тепер платитиме за все це?

Роджер узяв стару за руки й чи то повів, чи то потягнув її тремтяче сухеньке тіло до вітальні.

— Зараз я розпалю вогонь,— сказав він, схиляючись над відерцем з вугіллям,— потім ми вип’ємо чаю — я приготую його в своїй гарненькій кухоньці,— і до вас знову повернеться спокій. Прикра подія, але не варто надавати їй надто великого значення.— Він підкинув у пічку дві чималі грудки вугілля і якийсь час обережно ворушив їх кочергою, аж поки вони не розгорілися.

Місіс Опора Джонс сіла там, де раніше сиділа Дженні, і так само, як Дженні, вдивляючись у вогонь, знову завела мову про свої страхи.

— Не розумію, кому де треба було робити, коли я ніколи нікому й слова поганого не сказала.

Роджер мовчав: нехай бурмоче сама до себе. Він уже не робив спроб у чомусь перекопати її, поки не налив дві чашки і не вклав одну з них, повну свіжого міцного чаю, в її худенькі пальці з вузлуватими суглобами.

— А тепер, місіс Джонс, пийте чан і слухайте мене. Нас щойно зачепив лише відгомін тієї бурі, що шаленіє в усьому світі. Злочинність, хуліганство — це відповідь молоді на те, що їй нікуди докласти свою енергію. Не маю ні найменшого сумніву, що якби нам вдалося зловити когось із цих хлопців,— а я певен, що то були саме молоді хлопці,— ми побачили б, що вони — звичайні шибайголови у чоботях і шкіряних куртках, мабуть, прищаві й низьколобі. З тих, кому робота не дає ніякої перспективи і кого життя вже затаврувало як невдах. Неважко зрозуміти, яка злість накопичується в їхніх душах, і вихід для неї тільки один: зігнати її на комусь. Ну, а на таких як вони самі зігнати цю злість їм неможливо, бо конкуруючі банди не вагаючись завдадуть удару у відповідь, варто їх лише зачепити; отож ці хлопці й шукають якусь беззахисну людину не свого кола. Не схожу на них. Таку, наприклад, як я.

— А я все одно не розумію, нащо їм знадобилося заляпати фарбою мої...

— Звісно, не розумієте. Для вас це безглуздо й дико. Для мене так само, але водночас я радий, що вони вирішили принести мене в жертву в такий досить поміркований спосіб. Те, що вони вихлюпнули фарбу на двері, коштуватиме мені грошей, але до лікарні я все ж таки не потраплю. Я навіть уявляю, як їм спадає на думку ця блискуча ідея і як вони при цьому регочуть. «Ходімо заліземо на склад, поцупимо щонайбільшу банку фарби й розтрощимо її вночі у нього на дверях— нехай посушить голову, хто це зробив».

Вона пильно дивилася на нього поверх чашки.

— Отже, ви знаєте, хто це зробив?

— Та ні, не знаю.

— Але ж ви ніби знаєте про них усе.

— Я просто здогадуюсь. Намагаюся відтворити те, що було, зрозуміти, як усе трапилось. То ви все це вигадали,— гірко промовила місіс Опора Джонс.— А мені здалося, що ви усе знаєте — і хто вони, і як вдягнені, і яка в них робота, і як вони вкрали зі складу фарбу, навіть подумала, що ви знаєте, де вони працюють.

— Слухайте, місіс Джонс, я знаю стільки, що аж нічого не знаю,— цю фарбу могли розляпати навіть гноми.

— У пас таких немає. Ближче, як у Бангорі, кольорових не знайти.

— Розумієте, я так само, як і ви, не знаю, хто хлюпнув на двері фарбою, але за подібними дурними й дикунськими вихватками звичайно стоять такі люди як я описав.

«Справді? — озвався в ньому тоненький голосок.— Як заспокійливо!»

— Цього вечора,— вів далі Роджер,— між Стокгольмом і Сан-Франциско трапилось, мабуть, кілька тисяч випадків, Дуже й дуже схожих на цей. Цей — один з багатьох. Як я вже сказав, відгомін бурі.