Джон Уейн - Зима у горах

Роджер підвівся на лікті.

— Що таке? Хто там?

— Містере Фернівел! — говорила хазяйка, голос у неї був притишений і зляканий.

— Це ви, місіс Джонс? Вам щось треба?

Заскреготів ключ, і вона ввійшла, відсунувши портьєру. З-за її спини до кімнати заструмувало світло.

— Зачекайте хвилинку, місіс Оп... місіс Джонс, я зараз засвічу. Будь ласка, пройдіть до мене у вітальню.

Її худенька, напружена постать квапливо подріботіла коридором до вітальні. Зараз вона побачить увесь розгардіяш, залишки затишної вечері на двох. Чого їй треба? Подивитись, чи вій не ховає у себе жінку? Він чував про пуританізм цих шиферних селищ з їхніми похмурими каплицями. Роджер вхопив сорочку, натягнув штани. Їй що, забажалося влаштувати скандал? Шкода, що він не в змозі їй допомогти. «Місіс Опора Джонс, якщо ви хочете здійснити перевірку мого статевого життя, то я з сумом повинен сповістити: ніякого такого життя в мене немає. Але якщо ви пильно стежитимете за мною протягом усієї зими, я постараюсь, щоб ви побачили, як чоловік знущається з самого себе. В усьому іншому мені відмовлено жорстокою долею. Геть, смерте, геть. Я знищений уже прекрасною і жорстокою дівою». Проте голос у хазяйки скоріше зляканий, а не докірливий. Чого ж вона злякалась?

Абияк одягнувшись, Роджер пішов у вітальню до місіє Опори Джонс. Вона ввімкнула всі, які можна було, джерела світла й стояла посеред кімнати. Чомусь його погляд упав на її руки: вона нервово ламала пальці, і в різкому світлі він уперше побачив, які на них опухлі, спотворені артритом суглоби.

— Містере Фернівел,— сказала вона,— ваша гостя пішла?

— Так,— відповів він.— Мабуть, уже з півгодини тому. Чому ви питаєте?

— Тому що я чую: біля будинку хтось є,— сказала вона,

Її переляк, який став тепер дуже помітним, падав цій

простій фразі особливої вагомості й якогось моторошного змісту.

— Хтось є біля будинку? — різко перепитав Роджер.— А чому там нікого не повинно бути?

— Та не те, щоб хтось ішов дорогою,— відповіла вона майже пошепки,— Хтось там вештається.

Її страх немов набув на мить матеріальної форми й тьмавою блискавкою передався Роджерові. Це був страх не перед чимось певним, а перед піччю, темною горою й плачем вітру.

— Піду подивлюся,— сказав він і швидко, не даючи собі часу на вагання, пішов до зелених дверей і розчинив їх, лупко й рішуче грюкнувши засувкою.

Надворі було дуже темно, схилом гори сповзав дощ. Очі Роджера не могли бачити крізь суцільну стіну темряви, але вухо вловило невиразне човгання підошов. Це не був звук кроків, більше скидалось на те, ніби хтось обережно спускає ногу по стіні.

— Хто там? — гукнув Роджер. Його голос відразу ж загубився під щільною пеленою дощу.— Хто тут вештається?

Він почекав відповіді, хоч було очевидно, що чекати марно, потім повернувся в будинок. Місіс Опора Джонс, надто знервована, щоб лишатись у кімнаті самій, вийшла слідом за Роджером у коридор і стояла позаду, поки він кричав у ніч. ї тепер, коли він ступив кілька кроків, вона опинилась просто перед ним.

— Ну ось,— почав був він,— здається, там нікого...

— А ваші ноги! — раптом пронизливо й злякано скрикнула вона.

Він подивився вниз. З першого погляду нічого незвичайного не помітив: на ногах капці, ото й усе, потім раптом побачив, що залишає яскраво-малинові сліди. Він підняв одну ногу... другу. Підошви його капців було вимащено густою яскраво-малиновою рідиною.

Місіс Опора Джонс прихилилася до стіни.

— Що це? — прошепотіла вона з круглими від жаху очима.

— Ну, в усякому разі, не кров,— різко відказав Роджер.— Кров іншого кольору. Ця гидота пахне як...— Він зняв капець і понюхав підошву.— Так я й думав. Фарба.

— Фарба? — повторила вона, і страх, в її голосі поступився місцем обуренню.— Але ж у мене ніде немає свіжої фарби...

— Не було,— зауважив Роджер.— А зараз, по-моєму, є.

Він повернувся до дверей і знову розчинив їх. Цього разу, оскільки він не вглядався у темряву, а дивився тільки на двері, то побачив усю мерзоту. Велику банку яскраво-малинової фарби вихлюпнули на двері, і вона зібралась липкою калюжею на побіленій сходинці.

Він відійшов убік, щоб місіс Опора Джонс побачила все на власні очі.

— Оце ви й чули,— сказав він.— Хтось з’явився сюди й вихлюпнув банку фарби на двері, можливо, навіть їх було кілька чоловік.

Тут Роджер згадав, що чув човгання підошов по землі, і йому сяйнула нова думка. Швидко вийшовши з будинку, він приклав долоню до вуха й завмер, вслухаючись. Далеко знизу, з прибережного шосе, до нього долинула віддалена тріскотнява мотоцикла. Він виразно чув її — навіть дощ не міг заглушити цього звуку.