Джон Уейн - Зима у горах

«Ну, годі все гаразд,— промовив голосок.— Проблема, властива всьому суспільству».

— Слухайте, свого часу я працював в університеті,— не здавався Роджер, силкуючись перекопати місіс Опору Джонс, яка не бажала йому вірити.— Я звик до молоді. І бачив чимало подібних випадків.

«Хіба тобі коли-небудь обливали двері фарбою?»

«Заткни пельку»,— звелів Роджер голоскові.

— Випийте ще чашечку,— сказав Роджер, звертаючись до місіс Опори Джонс.

— А я подумала була, що то ваша гостя, коли почула, як хтось там ходить,— правила своєї місіс Опора Джонс. Вона кинула на Роджера докірливий погляд, неначе це він безнадійно заплутав події, приймаючи в себе Дженні.

— Випийте ще чаю,— знову запропонував Роджер, підводячись.

— Нам слід було б викликати поліцію,— сказала місіс Опора Джонс.

— Поліцію? А де ж найближчий поліцейський від...?

— В Карвенаї. Там хтось та чергує, треба тільки подзвонити.

Роджер знав, що найближчий телефон-автомат за півмилі від них, біля поштового відділення.

— Ви ж не хочете...

— Про такі речі треба обов’язково повідомляти.

— Слухайте, завтра мені рано вставати, щоб встигнути на автобус о восьмій п’ятнадцять. Отож я й повідомлю про все поліцію, тільки-по ми приїдемо в Карвенай. Однаково зараз воли нікого сюди не пришлють.

— А можуть і прислати,— боязко, але вперто мовила місіс Опора Джонс.

Роджер почав розуміти, чому її чоловік зліг і помер невдовзі після того, як стало ясно, що він програв битву з радою по електриці. Якщо вій був такий лагідно-наполегливий, як вона, одне лише усвідомлення поразки могло викликати в нього рак або тромбоз — це вже залежно від його фізичного типу.

— А від чого помер ваш чоловік, місіс Джонс? — спитав він.

— Оце вже діла не стосується,— відрубала вона.

— Я просто намагався змінити тему розмови.

— Якби мій чоловік був живий,— проказала місіс Опора Джонс, з ненавистю дивлячись на Роджера,— поліція вже була б тут.

— Нічого подібного. Правда, він надів би пальто, подерся б нагору, вкинув би монету в телефонний апарат ї подзвонив до поліцейського відділку в Карвенаї, але вони записали б подробиці й сказали б, що приїдуть уранці. Те саме зроблю й я.

— Дякую вам,— сказала місіс Опора Джонс.— Ви по змарнуєте багато часу, прогулявшись до...

— Ні, я хочу сказати, що зроблю це завтра вранці. А зараз треба відпочивати. Не хвилюйтесь. Ті дурні хлопчаки не повернуться — ні сьогодні, ні будь-коли. Я заплачу за те, щоб двері почистили і наново пофарбували. А як вам моторошно, то дослухайтесь і, коли щось почуєте, постукайте до мене, я вибіжу й схоплю негідника, хоч би хто вій був. Та тільки нікого не буде.

Місіс Опора Джонс щось пробурмотіла, допила чай, встала й пішла до себе через суміжні двері. Проводжаючи її й бажаючи їй «на добраніч», Роджер ще раз запевнив, що все буде гаразд, і раптом подумав про те, що він узяв гору над нею в такий самий спосіб, в який Дженні взяла гору над ним. Ніхто нікого не переконав, але кожний змирився з неминучим, визнавши, що не в силі змінити ситуацію.

Роджер ліг у ліжко. За стінами вітер гуляв гірським схилом. Міцний чай розігнав сон, і по жилах Роджеру пробіг вогонь бажання. Він жадав Дженні, Марго, Райанон. Він спробував був сконструювати в уяві картину, де б знайшлося місце для всіх трьох, але насамкінець у його думках запанувала Райанон. Можливо, завтра вона з’явиться в автобусі. Він дізнається, де вона мешкає, і якось темної ночі пожбурить їй у двері банку з фарбою, що буде символом марно розтраченої сьогодні з її вини чоловічої сили.

Потроху Роджер почав застосовувати свої знання валлійської мови: він уже міг обмінюватися репліками з пасажирами автобуса. Вони були незмінно доброзичливими і намагались йому допомагати, неначе вважали, що, силкуючись розмовляти їхньою мовою, він робить їм ласку. Роджер, природно, не спростовував цієї думки й не пояснював, що зацікавився їхньою мовою через потяг до білявих шведок, які, можливо, вивчають кельтську філологію в Упсалі. А взагалі все, пов’язане з університетом, здавалось йому зараз дуже далеким. Проте його плани щодо Упсали, нині забуті в своїй основі, являли собою певним чином більшу реальність, ніж автобус Герета, оскільки прямо продовжували лінію його життя, включаючи й професійну кар’єру. Але поки що Горстів автобус вимагав, щоб до нього ставилися як до справжньої реальності.

Пасажирів — а вони майже всі були постійними — він уже знав в обличчя, знав їхні імена. Наприклад, часто їздили їхнім автобусом дзвінкоголосий пастух у завеликих чоботах, якого він зустрів того першого вечора в пивній, і двоє молодиків, які тоді теж там були: чорнявий сором’язливий хлопець і другий, схожий на боксера. Чорнявого й сором’язливого звали Ділвін, кін був другом дитинства Райанон. П’ятнадцять років тому вони разом гралися на гірському схилі, а тепер вона перетворилась на гарно вдягнену красуню, об'єкт уваги чоловіків, він же безнадійно залишився далеко позаду. Але ж чи так? Коли вона їхала в автобусі, він завжди сідав поряд і не зводив з неї очей, а іноді вони обмінювались кількома словами. Вона розмовляла з ним безтурботно, легко, немов з родичем. Ділвін мав ще одну пристрасть — моделі літаків. Він був членом клубу, який влаштовував свої зустрічі на великому рівному полі за Карвенаєм; вони запускали там свої дивовижні іграшки в тривалі акробатичні польоти високо над землею, а самі стояли на полі, вдивляючись у небо й тримаючи в руках прилад керування по радіо з довгим вусом антени. Траплялось, Ділвін сідав в автобус із моделлю літака завбільшки з нього самого, а його кишені відстовбурчувались від напханого в них інструменту і баночок з пальним. Він мешкав на одній з терас Лланкрвіса, і коли-не-коли звідти за гарної погоди чулось пронизливе дзижчання мотора його літачка, що виписував тонкі візерунки в залитому сонцем небі,— це бувало, коли він запускав і випробовував нову модель. Але тепер сезон польотів наближався до кінця.