Вона похитала головою — не заперечливо, а якось розгублено.
— Це все одно, що сказати людині — їй потрібна хірургічна операція.
— Що ж, іноді операція буває потрібна.
Досі Дженні невідривно дивилась у вогонь, але тепер звела очі на нього.
— А яку роль в усьому цьому ви відводите собі? Роль лікаря, який рекомендує мені зробити операцію?
— Дженні, ви дуже розумна, але не лякайте мене своїми визначеннями. Для мене ви надзвичайно приваблива, я жадаю вас і думаю, що нам би поталанило, якби ми були разом, може, навіть ми зробили б одне одного щасливим до кінця наших днів.
— Це що — пропозиція одружитись?
— Ні, я не роблю таких пропозицій жінкам, з якими ще не спав.
Вона підвелася.
— В такому разі мені ви ніколи не зробите пропозиції.
Він трохи помовчав, потім сказав:
— Нехай так, але не ображайтесь на мене.
— Ні, Роджере.— Вона посміхнулась, показуючи, що справді не ображається.— А тепер я мушу їхати додому.
Він теж підвівся. Кімнату раптом сповнив холодний повів розчарованості. Тарілки на столі, порожні келихи з-під вина, вогонь, який ще обнадійливо і яскраво горів у каміні, хоч потреби в цьому більше не було,— все ніби об’єдналося, щоб пригнітити його, вкинути в розпач.
— Дженні, не треба кінчати нашу зустріч так.
Вона стенула плечима.
— Ви мені подобаєтеся, Роджере. Не боюсь навіть сказати, що ми й справді могли б зробити одне одного щасливими. В усякому разі, мені було б з вами краще, ніж з Джералдом. Проте факт лишається фактом: мені дістався Джералд.
— То спекайтесь його.
— Не можу. Не будемо починати все спочатку. Хоч би які були мої почуття до Джералда, я не можу покинути Мері й Робіна.
Його плечі опустились.
— Ніколи не думав, що шлюб може бути такий міцний.
— О, він такий, Роджере. Це річ примітивна. А примітивне — завжди найміцніше.
— А якби ви одружилися зі мною, наш шлюб був би міцний?
— Неймовірно міцний,— відповіла вона.
Він коротко засміявся.
— Що ж, це принаймні ставить мене на один рівень з Джералдом.
Дженні знайшла своє пальто.
— То я поїхала. Дуже мило, що ви мене нагодували.
— Нічого милого. Я робив це з власних брудних мотивів.
Вона подивилась просто йому в очі і доторкнулася до його руки:
— Не кажіть так, Роджере. Я знаю, ваші мотиви не брудні. Ви нещаслива людина, яка хоче бути щасливою й ладна
докласти задля цього будь-яких зусиль, а не просто урвати щастя за чужий рахунок. Я не вбачаю в цьому ніякого бруду.
— А проте допомогти мені ви не можете.
Вона заперечливо похитала головою.
— Що ж, я проведу вас.
По схилу гори гуляв холодний вітер, їхнє прощання було коротким. Маленька машина чекала її, щоб відвезти в тепло й безпеку, до Мері й Робіна, до жінки, що сиділа з ними.
— Я вас ще побачу?
— Сподіваюсь,— весело відповіла вона,— якщо ви затримаєтесь у наших краях.
— Можна до вас подзвонити?
— Помер у телефонній книзі,— сказала вона і включила мотор.
Він зачинив за нею дверцята і побачив крізь скло, як вона в прощальному привітанні на мить відірвала руку від керма. І ось уже її немає, тільки два червоних вогники зникають удалині під горою.
Роджер повернувся до квартири, що її здавала місіс Опора Джонс улітку приїжджим, і зачинив за собою двері. їхній грюкіт, здавалося, відрізав від нього життя, кохання, надію. Йому більше нічого не хотілося — тільки лягти в ліжко й заснути.
Не потурбувавшись про те, щоб помити посуд або хоч прибрати його зі столу, він пішов у спальню і почав роздягатись. Холодна, охайна, безлика постіль ніби насміхалася з нього. Не треба побиватись, можна про все забути й ні про що не думати: адже він так стомився від багатогодинного стояння в тряскому автобусі, що, паче в якійсь нескінченній кадрилі, то з торохтінням дерся на гору, то котився до моря. Сон неодмінно прийде — принаймні в цьому Герет йому допоміг.
Опинившись у ліжку, він тільки раз перевернувся з боку на бік і стрімголов пірнув у забуття. Забути, заснути. Не жадати, не блукати. Дженні, Марго — знову пройти крізь солодкі юнацькі сни, що приносять задоволення, хтиві губи, тепло... теп...
Хтось поблизу настирливо стукав у двері.
«Це не до мене, я їм не потрібний, я в ліжку, сплю...»
Стук, стук, стук-стук-стук-стук.
Між тією частиною будинку, де мешкала місіс Опора Джонс, і тією, яку вона здавала влітку, були двері. Звичайно ними піхто не користувався: колись давно місіс Опора Джонс міцно замкнула їх і тримала ключ у такій схованці, звідки його неможливо було добути. З кімнати Роджера ці двері було запнуто довгою портьєрою, і він навіть забув про їхнє існування. Проте зараз місіс Опора Джонс або хтось інший стояв за дверима і безперервно стукав.
Читать дальше