Джон Уейн - Зима у горах

Минуло понад годину. Роджеру здавалося, що він ніколи не бував у такому веселому товаристві. Проблеми залишились, але раптом стало зрозуміло, що їх можна розв’язати: владі Діка Шарпа було завдано нищівного удару. І про це говорили відверто. Ім’я Діка Шарпа раз у раз чулось в численних розмовах, що точилися по всій пивній.

Врешті Роджер, стомившись від бурхливих проявів" веселощів, купив два м’ясних пироги й відшукав для себе й Дженні затишний куточок. У них ще й ріски в роті не було від того неймовірно далекого ранку, коли по них заїхав ваговоз і ще в темряві їх покликав Айво. Роджер зручно посадив її — з пирогом і кухлем свіжого пива,— і вони почали їсти. І майже відразу відчув: щось трапилось, над Дженні ніби нависла хмара. Вона відкусила трохи пирога, насупилась, відсунула тарілку й поринула в якісь свої похмурі роздуми. Він спостерігав за нею, а вона вийняла з сумочки окуляри, наділа їх, знову зняла. Потім ковтнула з кухля, але без ніякого задоволення.

— Ти себе добре почуваєш? — прошепотів він, нахилившись до неї.

— Мм?

— Я питаю, ти себе добре почуваєш?

Замість відповіді вона підвелася, трохи відсунувши від себе столик.

— Мені треба... Я зараз повернуся.

Вирішивши, що їй треба в туалет, Роджер переставив ноги вбік, даючи їй пройти. Вона чимось засмучена? Піти з нею? Ні, нехай розбереться сама. Якщо він почне метушитися навколо неї, показувати, що помітив зміну її настрою, вона почуватиме себе ніяково. Може, в неї резинка в панталончиках луснула абощо.

Він чекав, балакаючи з Гіто, але хвилини спливали повільно. Незважаючи на напруження, від якого всередині все стискалося, він присилував себе проковтнути кілька шматків пирога — якщо справді сталась якась неприємність, то немає сенсу намагатись упоратися з нею на порожній шлунок. Він повільно доїв пиріг, а Дженні все не поверталася. Нарешті він підвівся, щоб іти шукати її, і цієї ж миті вона з’явилась у дверях.

Він одразу ж побачив: те, що турбувало її раніше, зараз турбує набагато сильніше. Може, вона занедужала? Чи у неї щось болить? Обличчя замкнуте, тонка смужка стиснутих губ побіліла.

Вибачившись, Роджер просунувся між Геретом і Гіто й підійшов до неї.

— Що трапилось, люба? — спитав він.

— Я хочу додому,— відповіла Дженні.

Додому? До каплиці в горах, до тахти й бокастої грубки? Чи до чогось темнішого й холоднішого — до своєї оселі-в’язниці без гратів, свого позбавленого любові шлюбного стійла?

Роджер враз відчув жахливу ненадійність їхніх стосунків, і всередині в нього все похололо. Адже він так безмежно кохає її! Та їхнє кохання ще не зматеріалізувалося в плині життя, воно наче соломинка, що спалахнула в каміні.

— Ходімо,— сказав він,— я тебе відвезу.— Він вирішив удавати, поки вона не заперечить, що слово «додому» означає «до каплиці».

Айво, побачивши, що вони вже в дверях, здивовано урвав свою розповідь і спитав:

— Ідете?

— Так,— відповів Роджер. Він спробував безтурботно посміхнутись,— А ви святкуйте. Просто у нас є одна термінова справа.

— Не зникайте надовго, Роджере,— сказав Герет.— Я вас повідомлю, як розгортатимуться події. Можливо, ми виведемо автобус на маршрут швидше, ніж сподівались.

— Згода,— сказав Роджер. Він знову спробував по-компанійському всміхнутись, але відчув, що замість посмішки в нього вийшла невесела гримаса. Що йому той автобус, коли раптом насунула ця чорна хмара? Він глянув на Дженні — вона стояла, опустивши очі, обличчя перетворилось на маску болю. З усього було видно, що вона внутрішньо зламалася. Коли вони вийшли на тротуар, він не стримався й прямо спитав:

— Що в тебе скоїлось?

Але вона й далі йшла так, наче не чула його слів. Можливо, й справді не почула їх.

Вони сіли в малолітражку, і Роджер мовчки повів машину до каплиці. І з кожним обертом коліс він дедалі більше занепадав духом, а його погані передчуття посилювались. Дженні сиділа біля нього так, наче вони були двома незнайомими в поїзді. Він поглядав на неї і щоразу бачив один і той же мертвий, застиглий вираз її очей.

Вже біля каплиці вона повільно опустила голову на долоні й заплакала — тихо, судорожно захлинаючись, неначе від невимовного болю. Зупинившись, Роджер поклав руку їй на плечі й спробував пригорнути її, але вона, так само мовчки плачучи й затуляючи обличчя долонями, штовхнула дверцята й повільно вийшла з машини. Роджер рушив за нею; підійшовши до дверей каплиці, вона зупинилась, чекаючи, поки він підійде й відімкне замок.