Джон Уейн - Зима у горах

Власне, нічого незвичайного чи несподіваного не трапилось. Діку Шарпу, як власнику бурого автобуса, подзвонили з поліції й спитали, чи не бажає він бути присутнім під час

свідчень однієї й другої сторони. Чемний і вже кимось попереджений (бо, безперечно, тим чи іншим шляхом якісь відомості до нього дійшли одразу ж, а якщо й ні, то він, певно, постійно був готовий до того, що подібне завжди може трапитись), Дік Шарп зробив ласку й прибув у відділок. Для себе він уже все вирішив і приклеїв до обличчя, як і годилось, вираз ввічливої непохитності. З картини, яку намалював Айво, виходило, що тільки-но Дік Шарп переступив поріг поліцейського відділка, тхора було приречено. Айво зразу ж перетворився на Діка Шарпа, що входив до відділка, ступив кілька кроків ходою Діка Шарпа, тримався, як Дік Шарп, і вимовляв слова з його інтонаціями: «Він діяв всупереч моїм інструкціям. Я вражений, що таке могло трапитись. Постійний водій автобуса захворів, і я розпорядився не випускати машину на лінію». І тут же Айво перевтілився у тхора. Спочатку несміливі прояви недовір’я, потім обурення й, нарешті, люті й ненависті прорвали запону переляку, як проштрикує голка цупку тканину. «Таж усі знають, що це ви звеліли мені вивести машину на лінію»,— «Хто знає?» — «Як хто? Всі. Всі знають».

«Ви заперечуєте, що дали йому розпорядження вивести автобус на лінію?» — спитав Айво-сержант сухим, немов пісок, голосом.

«Звичайно, заперечую»,— відказав Айво-Дік Шарп, всім тоном відповіді й виразом обличчя показуючи, як його дивує те, що комусь взагалі спало на думку запитати таке.

«Він звелів мені, звелів водити автобус доти, поки повернеться Берт, і обіцяв його платню. Платню Берта»,— захлинаючись проторохкотів Айво-тхір.

«Яку лінію обслуговував цей автобус?» — спитав Айво сержант.

«Його випускали в екстрених випадках,— відповів Айво-Дік Шарп.— Він обслуговував ті ділянки, де ламався регулярний транспорт».

«Ви краще скажіть, хто поламав руку Герету Джонсу, хто перебив йому руку шматком свинцевої труби!» — тонким, але різким голосом Гіто перебив Айво.

«Нагадую вам, що ви будете говорити, коли вас спитають»,— попередив його Айво-сержант, тоді як справжній Гіто, страшенно вдоволений з того, як його зображено, не втримався й прошепотів Роджеру:

— Ну, сам я сказав не так доладно. Так я сказав би, якби мав таку голову, як в Айво.

— Попрошу додержувати тиші в залі,— сказав Айво.—

Налийте всім ще по кухлю! — Йому передали його кухоль, налитий по вінця.

Айво-тхір знову попав щулитися, ховати голову в плечі. Його хворобливо-бліде, спітніле від безмежного страху обличчя блищало. З юних літ змушений силою обставин ненавидіти й боятись «фараонів», він опинився тепер у міцних пазурах поліції, а єдина людина, яка могла врятувати його, замість допомоги вирішила остаточно його втопити. Він судомно смикався, очиці-намистинки перебігали з обличчя на обличчя, гарячковий погляд раз у раз звертався до дверей, неначе хлопець ось-ось відчайдушно рвоне на волю.

Двері за спиною в Айво безперервно відчинялись і зачинялись, відвідувачі поступово заповнювали пивну. Проте вистава йшла своїм ходом. Дік Шарп впевнено й вправно самоусувався, тхір ставав дедалі недорікуватішим і жалюгіднішим, Айво і Гіто зникли з оповіді остаточно, сержант і констебль, що весь час підсмикував манжету, й далі незворушно грали свої ролі. Нарешті сержант сказав: «З тобою поки що все, хлопче. Ми тобі повідомимо». Спочатку Айво тхір не повірив власним вухам, йому досі й на думку не спадало, що його можуть випустити звідси на всі чотири вітри, але коли Айво-сержант додав: «Ми дамо тобі знати, коли ти нам будеш потрібний. Десь наприкінці кварталу»,— й показав головою, що той може йти, Айво-тхір, кинувши сповнений ненависті погляд на Айво-Діка Шарпа, швидко задріботів до дверей.

Гучно пролунали сміх і оплески. У всіх полегшало на душі. Жорстокість і огидність сцени в поліцейському відділку, відверта безсоромність, з якою жалюгідну й безпорадну людську істоту зрадила могутня в порівнянні з нею особа, викликана цим в Айво і Гіто відраза, що наклала на їхні обличчя похмурі зморшки і миттю перетворила їх у плакальників над власного долею і над долею всього роду людського,— все це набрало нового забарвлення в яскравому промінні таланту Айво. Маріо реготав і збуджено щось вигукував, Дженні широко посміхалась, і навіть з обличчя Герета зникло напруження. Кухлі було вихилено, посипалися жарти, як на гарній вечірці.