Джон Уейн - Зима у горах

Опинившись у каплиці, вона підійшла до крісла й опустилася в нього. Тепер вона вже не плакала, а дивилась просто себе із застиглим, напруженим виразом обличчя, навіть не роблячи спроб витерти сльози, що блищали на щоках.

Раптом Роджер відчув, що хоче їсти. Це вразило його, як якесь безглуздя, збочення: в хвилину такого горя, спільного горя, порожній шлунок вирішив нагадати про себе. А проте це було так. Незбагненна, парадоксальна природа людського організму ухвалила по-своєму, і ось це трапилось. Ставши свідком тяжких переживань Дженні, розуміючи, що вона перебуває зараз далеко від нього, в країні душевного болю й не почує його, навіть якщо він покличе її, Роджер, проте, не міг позбутися раптового видива: хрусткої скибки хліба, товсто намазаної маслом і з шматком гострого, запашного сиру. Рот його наповнився слиною.

— Може, ти з’їси чого-небудь? — невпевнено запропонував він.

Вона заперечливо хитнула головою — тим ледь помітним, нетерплячим рухом, який навряд чи й підтверджував, що його слова дійшли до її свідомості.

— Дженні, поясни мені нарешті, що сталося? Ти вийшла в розпалі нашого святкування, щоб піти, як я був подумав, до туалету і повернулась... ну,— він безпорадно знизав плечима,— у такому стані. Чи можу я довідатись, що відбулося за ті кілька хвилин?

Вона повернула голову й зупинила на ньому важкий, затуманений болем погляд.

— Авжеж, можеш. Маєш право.— Вона говорила повільно, через силу. Запала тривала тиша, потім знову почувся її голос _ хрипкий, кволий, монотонний,— Я ходила не тільки до туалету. Я дзвонила по телефону.

— Он як?

— І розмовляла з матір’ю.

— Розумію.

— Ні, не розумієш,— з несподіваною гарячковістю відповіла вона.—У тебе немає дітей, Роджере.

— Немає. І це, отже, робить мене схожим на Макбета?

— Ти просто не знаєш, яка це мука...— Обличчя в неї скривилось, потім знову застигло.— Джералд не гаяв часу.

— Що ж він зробив?

Він приїздив туди вчора. Сказав моїй матері в присутності Мері й Робіна, що я втекла з дому і що він не знає, де я перебуваю. Він у друзки розніс мою так старанно вигадану побрехеньку про те, ніби ми з ним їдемо на якусь конференцію. І це подіяло. Він досяг, чого хотів. Мері й Робін почали плакати, потім розхвилювалися ще більше, та так, що дійшли до істерики. І без кінця згадували твоє ім’я — містер Фернівел те і містер Фернівел се, і він їхав з ними в Нантвіч, і був дуже добрий з мамою, і чому тата не було з містером Фернівелом... Здається, Джералд не дуже старався заспокоїти дітей, як і моїх батьків. Він просто домігся того, чого хотів, а тоді зробив дітям суху офіційну заяву. Поставив їх поперед себе на килимок біля каміна й сказав, що візьме економку й найде няню, яка доглядатиме їх, поки він не знайде їм нової мами. Діти зняли несамовитий лемент, а він сів і поїхав геть, покинувши їх у такому стані.

— Господи! — Роджер зціпив зуби,—Невже він не міг затриматись і заспокоїти їх?

— Мати каже, що він був «прикро вражений»,— додала Дженні. Вона старанно й гидливо взяла ці слова в лапки,— Наскільки я можу судити, його поймала холодна лють. А які переживання в нього були ще, я не уявляю. Я роками відходила від нього все далі й далі і тепер просто не розумію його. Можливо, мій вчинок був для нього всього-на-всього величезною образою. Адже потерпіло його почуття власної гідності. Я сплутала йому всі плани — він, очевидно, почуває себе так, наче йому перестало коритись і кинуло виклик щось із меблів. А може, я і помиляюсь. Можливо, у нього справді збереглося трохи любові до мене, збереглося десь глибоко під товстою корою байдужості. Може, він ще по-своєму любить мене.

Така любов, якщо вона існує, є тільки продовженням себелюбства,— холодно мовив Роджер.

— Звідки нам знати? Але я бачу одне: діти все ще поважають його й тягнуться до нього. Я знаю, що вони зараз страждають, і .мене поймає дика, тваринна туга. Я не в силі терпіти все це. Повісивши телефонну трубку, я зрозуміла, що ні на мить не матиму спокою, ні про що інше не думатиму, поки не заспокою їх, поки не зроблю так, щоб їм було добре!

— їх заспокоїть твоя мати.

Ні, не заспокоїть. Вона зовсім вибита з колії. Для неї все сталося так раптово, а вона старенька і страшенно розгубилася перед такою несподіванкою. А про батька й казати годі: він півроку вирішує, скільки грудок цукру покласти в склянку чаю — одну чи дві. Вони весь час дуже хвилюватимуться й переживатимуть, і від цього діти страждатимуть ще більше. О, вона тепер плакала не ховаючись, в голосі бриніла безнадія,— мої крихітки, мої бідолашні крихітки! —• Ридання заглушили її подальші слова,