Джон Уейн - Зима у горах

— Гаразд,— сказав Роджер, ладний на все, аби відвернути остаточну катастрофу,—якщо ти вважаєш, що повинна бути з ними, поїдь і привези їх сюди.

— Сюди? — і в її тоні пролунала безмежна зневага,— В оце помешкання?

— Ну,— невпевнено повів він далі,— вони могли б трохи потерпіти, поки ми...

— Ні, вони не можуть терпіти,— відповіла Дженні. Сльози в неї враз перестали котитися з очей, висушені жаром зневаги. Вона заговорила квапливо, пристрасно: — Я була найостаннішою дурепою, коли підкинула їх батькам і приїхала сюди.

— Ні, не була. Ти тікала від...

— Я тікала від свого святого обов’язку щодо... ні, тепер уже нема чого згадувати про обов’язки, від свого бажання створити для дітей справжній дім. Надійний, забезпечений дім. Коли вибираєш чоловіка, то мусиш вибирати і його оточення. Для бездітної дівчини це ще годиться. Вона може спати з чоловіком, який їй потрібен, на соломі в хліві. Або в такій норі, як оця каплиця, на тахті, що належить іншій жінці. Створювати дім вона буде пізніше. Але як я можу привезти сюди Мері й Робіна? Де вони спатимуть? Що мені з ними робити цілий день? Ти просто не подумав про це.

— Ні, я подумав. Я...

— Я тебе ні в чому не звинувачую,— сказала вона, але подивилася так, ніби звинувачувала, та ще й неабияк.— Ти не розумієш, як я зараз почуваю себе. Хто не мав дітей, той цього не зрозуміє.

— Джералд має дітей, але, здається, не дуже добре розуміє, як...

— Джералд, мабуть, збожеволів від горя, так само, як я божеволію від горя зараз,— сказала вона.— Не вплутуй сюди Джералда, ти зовсім не здатний зрозуміти, що він відчуває.

— Ти без кінця повторюєш, Що я чогось не можу зрозуміти, А чому ти так цього певна? Звідки ти знаєш, що я не мрію про одруження й дітей, не страждаю від того, що не маю їх?.. Звідки ти знаєш, що я розумію, а що — ні? — Роджер уже кричав, втративши самовладання від тривоги й

— Як ти смієш нав’язувати мені роль людини, яка нічого не розуміє?

— Не треба сердитись. Я зовсім не хочу тебе образити, але одне достеменно: ти не розумієш.

Роджер безпорадно стояв біля її крісла. Нарешті він сказав:

Гаразд, Дженні. Що я можу для тебе зробити?

— Не знаю,— відповіла вона,— Гадаю, ні ти, ні я нічого не можемо зробити. Принаймні сьогодні ввечері. А коли розвидниться, я поїду до Нантвіча, заберу дітей і відвезу їх додому.

— До Джералда?

Вона підвела на нього мертві, порожні, сповнені безнадії очі.

— А куди ж іще?

Але ж ти не можеш...— він урвав мову. Вона явно могла.

— Діти спантеличені, Роджере. Вони страждають, а з ними ні батька, ні матері. їх насамперед треба відвезти туди, де я могла б бути біля них, де їх заспокоїть уже сама моя присутність. Як прикро, що доводиться розлучатися з тобою, нам було так гарно вкупі, але бути в такий час далеко від дітей неймовірно боляче. Я просто не можу цього стерпіти, оце й усе. І в мене зовсім немає грошей, щоб відвезти їх кудись-інде. Отже, треба повертатися до хатнього вогнища, хоч я й страшенно ненавиджу те вогнище.

Отже, ти не заперечуєш,— стомлено промовив він,— що ненавидиш його.

— Аж ніяк не заперечую. І мені буде ще гірше, коли я, зазнавши поразки, принижено повернуся до Джералда — звичайна заблудла дружина, яка, не встигши втекти далі першого рогу, вже вертає назад, бо зрозуміла, що не може обійтися власними силами.

Роджер гарячково намагався щось придумати.

У мене в Лондоні є маленька квартирка. Відтоді, як я тут, вона під замком, але я добре заплатив прибиральниці, щоб вона приходила туди раз на місяць витирати пилюку. Квартирка цілком пристойна. Відвози дітей туди.

Дженні заперечливо похитала головою.

Жінка-втікачка з двома переляканими, збитими з пантелику дітьми в лондонській квартирі свого неодруженого приятеля. А на що жити?

— Я міг би нашкрябати кілька фунтів...

— Ні, Роджере, цим не зарадиш.

Якусь мить він мовчав.

— Отже, все в нас пропало, так? Коли наша мрія почала здійснюватися, справджуватися, коли з’явилася можливість бути щасливими...

— О, ти можеш не прощатися з своєю мрією,— перебила Дженні змученим голосом.— Ти знайдеш іншу. І ти будеш щасливий, якщо хочеш цього. Але наступного разу вибирай без дітей.

— Але ж я міг би полюбити твоїх дітей, Дженні. п вже

їх люблю.

Вона лягла на тахту фрейлейн і затулила обличчя руками.

— Роджере, іди від мене. Візьми машину, поїдь у Карвенай, хильни. Тобі полегшає.

— Якщо я поїду,— сказав він,— обіцяй, що ти ще будеш тут, коли я повернусь.