Джон Уейн - Зима у горах

— Чого...— почав був молодий тхір, але голос у нього пропав.

— Що чого? — глухо й лиховісно спитав Герет.

— Чого... вам треба? — спромігся видушити крізь зсудомлені переляком щелепи тхір.

— Гарненько на тебе подивитись,— відповів Герет. Він майже ніжно посміхнувся.— Я давно хотів з тобою познайомитись.

— Давай їдь, хлопче,— сказав Айво з-за могутніх Геретових пліч.— Якщо ти возиш пасажирів, то їдь.

Пасажири схвально загомоніли, а містер Кледвін Джонс вигукнув:

— Дехто з нас їде на роботу.

Айво і Роджер сіли попереду'. Роджер озирнувся, поглянув через плече на Дженні — і вона враз спалахнула ясною переможною посмішкою. Герет, міцно вхопившись за поручень, стояв біля водія. Водій, побілілий як крейда, повів автобус далі.

— Герете,— сказав Айво, нахиляючись вперед,— ти краще сядь, буде безпечніше.

Герет глянув на Айво так, ніби бачив його вперше в житті. Потім заперечливо хитнув головою:

— Я втримаюсь.

— Краще б сів...— почав був Айво. І саме цієї миті усе й сталося.

Автобус рухався із швидкістю приблизно двадцять п’ять миль на годину, спускаючись порівняно безпечною ділянкою дороги між двох високих, заметених снігом укосів. Трохи далі попереду на дорогу виходив путівець, але можна було не боятися, що звідти виїде машина: за такої погоди тим путівцем напевно не проїхати. Напевно? Так само напевно, як і все інше на цьому світі. Водій із спотвореним від жаху обличчям раптом щосили вчепився своїми тхорячими лапами в кермо. З путівця, просто попереду і так близько від автобуса, що уникнути зіткнення було неможливо, на дорогу, наче сірий лінкор, рішуче виткнувся високий капот канадського «доджа». Напружене обличчя Гіто. Прямі, обшарпані борти.

Водій-тхір втратив самовладання. Він відчайдушно крутнув кермо праворуч, на ковзкій поверхні дороги колеса втратили зчеплення, і автобус занесло. Дехто з пасажирів перелякано скрикнув, тоді водій крутнув кермо в протилежний бік, і автобус застрибав, марно намагаючись утриматись на дорозі. Розлігся лункий металевий удар — га-гах! — і відразу ж гучний пронизливий скрегіт. Автобус зупинився, нахилившись під кутом у сорок градусів, запала тиша. Праве колесо машини з’їхало в повний м’якого снігу кювет, мотор чхнув і заглух.

Герет випростався й гукнув через увесь салон:

— Відчиніть двері запасного виходу!

Якась жінка голосно схлипувала. Проте решта пасажирів, зрозумівши, що автобус зупинився і ніхто з них не потерпів, поводилася досить спокійно. Драматизм ситуації починав їх навіть розважати. Зовсім інакше почував себе Роджер. Поки пасажири сиділи, куняючи, в автобусі й їхали на роботу, він був заряджений на дію, а тепер злякався і мало не тремтів.

Йому здавалося, що автобус перехилився надто небезпечно,— передні двері безнадійно затиснуто укосом, відкрити їх годі і вийти можна лише через запасні задні — зараз Йорверт намагався їх відчинити, смикаючи за ручку. Ручка не поверталась, видно, її давно не змащували. А якщо з мотора потече і загориться пальне? Адже не може бути, щоб під час зіткнення той не зазнав пошкоджень. Тоді він не встигне звідси вибратись. Роджера кинуло в піт — уся його увага зосередилась на тому, що далі дорога йде стрімко вниз і що автобус дуже перехнябився. Пасажири посхоплювались із своїх місць, з’юрмилися в проході, а Дженні була від нього за три-чотири ряди сидінь, і він не міг до неї дістатись. Вона, дякувати богу, здавалась спокійною. Навіть обернулась і знову посміхнулась йому; цієї ж миті Йорверт впорався з ручкою і відчинив запасні двері.

Небезпека минула. Перші пасажири почали вискакувати на світ божий, і в міру того, як вони один по одному виходили з автобуса, напад клаустрофобії дошкуляв Роджеру дедалі менше. До нього повернулося самовладання. Зникло бажання вибігти під відкрите небо. Тепер йому не хотілось пропустити того, що відбувається позад нього між Геретом і тхором.

Обернувшись, він побачив, що Герет вхопив тхора за комір і поставив його на напівзігнуті ноги. Айво за спиною Роджера голосно сказав:

— Недосвідчений водій. Такому не можна довіряти пасажирів!

— Таж він виїхав просто попереду! — заверещав тхір.— Мені не було куди дітись! Виїхав просто на мене. Ви самі бачили.

— Нічого ми не бачили,—кинув Герет. Він щосили потрусив тхорам.— Ану перестань скиглити. Пояснюватимеш У суді.

— Він умисне на нас наїхав,— знову повторив тхір. Герет вивільнив ліву здорову руку й зневажливо ляснув його по пиці.