Джон Уейн - Зима у горах

Тхір зробив кволу спробу здивуватись.

Мабуть, я взяв з собою не те посвідчення,— пробурмотів він ледь чутно.

— Ти ще матимеш можливість показати своє справжнє посвідчення на право водити засоби громадського транспорту, якщо воно в тебе є, сказав сержант.— Якщо покажеш, звинувачення буде набагато легшим, відповідатимеш тільки за те, що не мав його при собі, сидячи за кермом. А де страховка?

— Страхо...?

— У тебе є квитанція про сплату страховки?

Руки тхора безживно повисли вздовж тіла, здавалось, їх м’язи перетворились на ганчірки.

— Ні,— сказав він.

— Він покаже її разом із своїми шоферськими правами,— докинув Айво.— А заразом принесе й дорогоцінності з королівської скарбниці.

Кивком голови сержант показав на поліцейський автомобіль.

На жаль, інтереси платників податків вимагають, щоб ми не зволікаючи вирушили до відділка. Хоч,— він злегка й трохи насмішкувато вклонився в бік Айво,— набагато приємніше стояти тут на сніжку і вправлятися у жартах.

Айво чемно посміхнувся.

— Якщо ви їдете до поліцейського відділку,— сказав він, то я, мабуть, поїду з вами. Я співвласник ваговоза, і те, що трапилось, зачіпає і мої інтереси.

Сержант окинув його довгим, пильним поглядом. Потім спитав:

— Ви співвласник?

— Так.

— Але ж ви не їхали на ваговозі?

— Ні.

— Ви їхали автобусом?

— Так.

— Вам треба було до міста,— повільно проказав сержант,— тому ви сіли в автобус. Так?

— Так.

Слід гадати,— сказав сержант,— ви теж забули свій сніданок.

Айво промовчав. Сержант знову кивнув на поліцейський автомобіль. Айво, Гіто і водій-тхір зайняли заднє сидіння. Обидва полісмени влаштувалися спереду, причому за кермо сів констебль. В морозяному повітрі одна по одній лунко клацнули автомобільні дверцята. Машина рушила вниз, до повороту дороги, і зникла з очей.

І зразу ж на гори опустилась первозданна тиша. Вкриті снігом укоси, лише де-не-де позначені слідами легких пташиних лапок, завмерли під блідим сонячним промінням, а бурий автобус, схожий на мертвого динозавра, незграбно ткнувся в кювет. Тільки старий «додж», що твердо вперся колесами в дорогу, хизуючись зім’ятим крилом і розбитою на друзки фарою, цими почесними рубцями, ще нагадував про недавнє зіткнення.

Герет підійшов до ваговоза.

— Гадаю, ця машина ще може бігати,— сказав він.

Залізши у високу кабіну, він заходився перемикати швидкості й смикати за ручки. За хвилину мотор завівся і рівно, трохи задихаючись, запрацював. Герет, дивлячись униз, широко посміхнувся Роджеру й Дженні.

— Лізьте сюди,— крикнув він, пересилюючи рокотання мотора,— Прикотимо до міста з шиком.

Роджер підсадив Дженні в кабіну, потім допоміг їй спуститись униз, коли Герет знаком показав, щоб посередині сів він, Роджер. А втім, Роджер не заперечував, бо йому було приємно підсаджувати тендітну Дженні й допомагати їй спускатись, підтримуючи її то за талію, то за руки. Коли вони нарешті вмостились, Герет міцно взявся лівою рукою за кермо, а загіпсовану й підвішену до шиї притиснув до живота.

— Ну, Роджере,— промовив він,— поведемо машину

вдвох.

— Перемикати швидкості? — спитав Роджер, дивлячись униз на короткий масивний важіль.

— Так. Усе інше я робитиму сам.

— А як з ручним гальмом?

— Правильно. Відпускайте.

Роджер відпустив ручне гальмо, і величезний ваговоз рушив уперед по сліпучо-білому снігу. Знову, вже вкотре на цьому гірському схилі, Роджер відчув, як вогник азарту пробіг по його жилах. А поряд сиділа Дженні й раділа,_ мов дитина.

— Першу швидкість,— скомандував Герет. він вижав зчеплення, і Роджер вправно ввімкнув передачу,— Добре. Тепер другу. р

Герет підказував, наче хірург: «Пінцет... тампон... затискачі». Роджеру так і кортіло захихотіти.

Обережно повертаючи кермо то в один, то в другий бік здорового рукою, Герет вивів ваговоз з провулка на дорогу. Тут Роджер знову взявся до своїх обов’язків, перемикаючи швидкості з третьої на другу, з другої на першу, тоді на нейтральну, потім знову на найвищу, щоб хвацько влетіти розчищеним шосе в Карвенай. Вони поставили «додж» під замковою стіною з шапкою снігу вгорі й пішли в кафе на площі, щоб почекати там Айво і Гіто.

— А їх довго триматимуть у поліції? — спитала Дженні.

— Гадаю, кілька хвилин, не більше,— сказав Роджер.— Візьмуть у них свідчення і відпустять.

— А що зроблять з тим водієм без прав і страховки?

— Дадуть двадцять чотири години, щоб він показав ці папери, а не покаже, то судитимуть.