Джон Уейн - Зима у горах

— Це образа дією! — схлипнув тхір і повалився на сидіння.

Роджер глянув повз нього у вітрове скло. «Додж» непорушно застиг на місці приблизно футів за дванадцять від них. У нього було пом’яте крило й у друзки розбита фара, але колеса міцно стояли на дорозі, і він, очевидно, міг коли завгодно рушити далі. Гіто виліз із кабіни й безтурботно зупинився: біля автобуса, спостерігаючи у вікна за тим, що там відбуваються.

— Ти, хлопче, за це відповіси,— сказав Айво тхореві. Він повернувся до Роджера,— В поліцію вже подзвонили?

— У мене е свідки,— сказав тхір, перебігаючи поглядом з обличчя на обличчя.— Всі оті люди біля задніх дверей.

— Правильно,— охоче відгукнувся Роджер,— Я їхав пасажиром і буду свідком. Я бачив, що ви ведете автобус не так, як належить, їдете під гору надто швидко, не враховуючи умов дороги. А коли з-за повороту повільно виповз ваговоз, ви розгубились, бо знали, що гальма вас не втримають. Це щастя, що ніхто не потерпів.

— А як з тією дамою, в якої нервовий шок? — спитав Айво.— Он вона ще плаче. Минуть роки, перш ніж вона оговтається. Твоєму хазяїнові доведеться викласти грубі гроші на її лікування.

— Моєму хазяїнові...— почав був тхір і вмовк.

— Авжеж, тепер усе стане відомо,— сказав Герет.— Роджере, підіть подзвоніть у поліцію. А я тут подбаю, щоб він не втік.

— Слухайте,— квапливо заговорив тхір,— Моєму хазяїнові не потрібна така морока. Не треба вплутувати сюди поліцію. Він заплатить за ремонт ваговоза. І за свій рахунок забере звідси автобус. Усе тихо-мирно, розумієте?

— А ми не хочемо, щоб було тихо-мирно,— сказав Герет.

— Мій хазяїн добре вам заплатить, щоб не мати клопоту,— сказав тхір.— Дасть кожному по п’ять фунтів, коли не будете свідчити проти нього.

Герет втупився в нього важким поглядом,

— По десять,:—сказав тхір.

Герет знову відважив йому ляпаса.

— Ідіть, Роджере, подзвоніть,—сказав він.

Роджер пішов.

Сержант поліції був сухий, мов зроблений з піску. І волосся в нього було руде, мов пісок, і голос — рипучий, мов пісок під ногами. У нього були пласкі, лопатоподібні пальці і твердий, пильний погляд. Його супроводжував констебль, здоровенний хлопець років вісімнадцяти, на якого було покладено виконання найменш складних обов’язків — водити автомашину, робити записи, міряти кроками гальмовий шлях. Визначити довжину останнього на твердому заїждженому снігу гірської дороги було неможливо, але констебль з розумним виглядом щось підрахував і записав у блокнот.

Сержант поліції почав з того, що всі пасажири будуть вільні й зможуть зайнятися своїми справами, як тільки він візьме в них свідчення. Після цього залишаться головні дійові особи: обидва водії, а також кожний, хто вимагатиме відшкодування матеріальних збитків чи за перенесений шок.

— А тепер усі, хто був свідком аварії,— сказав він,— повідомте констеблю своє ім’я й адресу, а мені розкажіть, що саме ви бачили.

Він поводився з ними як армійський сержант із взводом незграбних новобранців.

Роджер чекав, що водій-тхір істерично благатиме пасажирів про допомогу, шукаючи в них підтримки. Але молодика паралізувало, мов гусінь, ужалену осою. Поява двох синіх мундирів, у товаристві яких він раптом опинився, так перелякала його, що він втратив здатність діяти, мислити і навіть сприймати, що діється довкола.

Запала коротка тиша, і тоді стало очевидно, що ніхто із справжніх пасажирів, тобто тих, хто їхав в автобусі до того, як у нього сіли Герет та його друзі, не збирається нічого свідчити. Вони або справді нічого не бачили — адже аварія виникла з нічого, на рівному місці, й за п’ять секунд усе було скінчено,— або не мали бажання завдавати собі клопоту й марнувати час, а, можливо, й дати втягти себе в морочливу судову тяганину.

Не даючи їм передумати, Роджер рішуче промовив:

— Я був свідком аварії.

— Ваше прізвище й адреса, сер? — спитав констебль.

Роджер відповів і провадив далі:

— На мою думку, шофер вів автобус під гору надто швидко. Зважаючи на дорожні умови.—Остання словесна фігура сподобалася йому самому: «зважаючи на дорожні умови» — це мова справжнього англійського судочинства.— Потім попереду з бокового путівця виїхав ваговоз...

— Як далеко попереду? — перебив сержант.

— Точно сказати не можу.

— Але ж ви заявили, що були свідком цієї пригоди.

— Так, був, проте стверджувати під присягою, на якій саме відстані перебував ваговоз від автобуса, коли наш водій побачив його, не можу.