Джон Уейн - Зима у горах

— Тут вам треба зійти,— сказав він Роджеру і Дженні.

— Гаразд.

Вони відчинили дверцята над величезним переднім колесом і зіскочили на землю. Айво з Геретом уже встигли злізти вниз, відкинувши задній борт, і Герет закривав його.

— Все нормально, Гіто! — гукнув він.

Гіто плавно дав газ, і «додж» рушив униз дорогою в бік моря.

— А тепер,— командирським тоном сказав Айво,— ми чекатимемо тут.

Всі троє пішли за ним і стали під стіною будинку, де їх не було видно. Снігоочисник обминув цей провулок, але посеред нього пролягла стежка, вторована ногами мешканців селища й копитами їхньої худоби. До того ж біля стіни хтось розчистив лопатою невеликий майданчик чи то для пасажирів, чи то для бідонів з молоком. 

— А що робити мені? — майже пошепки, по-змовницькому спитала Дженні.— Стояти так, щоб мене було видно?

— Поки що ні,— відповів Герет.— Нехай спочатку проїде нагору. Краще, щоб зараз він нічого не помітив.

Вони стояли близько одне до одного, притулившись спинами до засніженої стіни. Так минуло кілька хвилин, і раптом Роджер напружився:

— Ніби чую.

Всі прислухались. Знизу долинув звук автобусного мотора.

— Іде нагору,— сказав Герет, ледь стримуючи збудження,—Забере там кількох пасажирів, розвернеться й піде назад.

Вони стояли досить далеко від дороги, за наметеною вітром височенною кучугурою, що закривала їх. Коли автобус прогуркотів повз них, Айво швидко висунув голову й зразу ж знову сховався.

— Це він, точно,— сказав Айво.

— А хто за кермом? — спитав Герет.

— Не встиг роздивитись.

— Скоро дізнаємось,— зауважив Роджер. Він відчував, як його охоплює нестримне хвилювання. Нарешті починається справжнє життя!

Невдовзі — їм здалося, надто швидко, щоб автобус устиг підійнятись угору до центру Лланкрвіса й Повернутись назад,— вони почули: він повертається. І по них наче пробіг електричний струм — усі насторожились, рішучі й готові діяти.

— Ну, Дженні, давай,— сказав Роджер.

Дженні відокремилась від гурту й стала так, щоб її добре було видно. «Яка вона рішуча,— подумав Роджер,— Як природно зайняла серед нас своє місце, включившись у що вранішню пригоду». Він до смішного пишався Дженні — і не так тим, що вона робила, як самою її присутністю, тим, що вона бере в усьому цьому участь.

Шум автобуса вже добре було чути.

— Нагніться,— тихим, напруженим голосом застеріг Айво,— Якщо він щось запідозрить, то не зупиниться.

Гуркочучи мотором, автобус майже порівнявся з їхньою схованкою і саме пригальмовував, бо Дженні піднесла руку, їм видно було тільки хиткий прямокутник світла, за яким вгадувалась машина, схожа на якогось величезного звіра,— то був піратський корабель Діка Шарпа, його кубло на колесах, то був їхній ворог.

— Гайда,—уривчасто кинув Герет.

Зараз настав його час, він прийняв на себе команду. Роджер і Айво пропустили його вперед. Ноги Герета з несподіваною спритністю понесли його могутній бізоноподібий тулуб через п’ять ярдів снігу, що відділяли їх від автобуса, і ось він уже піднявся по сходинках і ввійшов у салон, за ним Айво, потім Роджер.

Райанон казала правду: за кермом сидів молодик із тхорячим обличчям, який досі часто їздив у ролі кондуктора. Плату за проїзд він, зрозуміло, зараз ні з кого не брав. Він не брав її й раніше, коли був кондуктором і носив формений кашкет з блискучим козирком. Тоді його обов’язки полягали, певно, лише в тому, щоб надавати моральну підтримку водієві. Тепер водій був далеко від джерела моральної підтримки. Завдяки кулакам Йорверта. Роджер мимоволі глянув у кінець салону — так, Йорверт був тут, на задньому сидінні. Його обличчя, як завжди, нічого не виражало, той ранок, мабуть, привидівся Роджеру вві сні. Та ні, Йорверт посміхається. Спостерігає за Геретом і посміхається.

Дженні пройшла назад і сіла посередині. В автобусі було чоловік дванадцять, всі вони напружено, мовчки стежили за тим, що відбувається. Швидко оглядаючи салон, Роджер помітив містера Кледвіна Джонса і ще двох-трьох стовпів суспільства. Місіс Аркрайт, з полегкістю відзначив він, не було.

Потім Роджер знову перевів погляд на водія. Над ним, схилившись, стояв Герет. Над кожухом, що закривав мотор, було припасовано поручень, щоб пасажири могли триматись за нього під час руху автобуса. Вчепившись за цей поручень здорового рукою, Герет перехилився через нього і майже впритул наблизив своє обличчя до схожого на тхора молодика за кермом. Пов’язаний навколо голови шарф надавав йому страшного вигляду.