Джон Уейн - Зима у горах

Він повернувся назад, шмигнув у ліжко поряд з нею й натяг ковдру їй на обличчя.

— Я сказав, що маємо день гарного відпочинку. Насипало стільки снігу, що тепер ніяка машина не пройде. Ми лишаємося тут.

І вони лишилися.

Сніг відокремив їх від усього світу, не тільки порушивши з ним нормальний контакт, а й зробив цей світ,— коли вони дивились на нього крізь вікна,— новим, незнайомим і чарівним. І того дня, і наступного вони наче відірвались від реальності, принаймні від тієї реальності, що не стосувалася їх особисто. Каплиця була островом на непозначеному на карті морі білини, що лежало за межами повсякденності і знищувало всі орієнтири, дороги, перепони й обов’язки, Роджер чекав, що Дженні до знемоги говоритиме про те, що їй болить, і приготувався слухати її, перейматися усіма її переживаннями, допомогти їй ще раз пережити їх і в такий спосіб відігнати минуле — хай вона насправді відчує, що прибилася до іншого берега. Проте Дженні й словом не прохопилася про свої турботи. Дві доби вони були зайняті одне одним, взаємним пізнанням душі й тіла та ще маленькими домашніми клопотами за надзвичайних обставин. Вони мали досить палива, і хоч деякі продукти кінчилися майже одразу (хліба в них не було з самісінького початку, а цукру вистачило лише на день), всього іншого поки що не бракувало, тож увечері наступного дня вони ще могли влаштувати собі розкішну, хоча, можливо, й дещо химерну вечерю: на перше — сардини, картопляне пюре й консервовані боби, на друге — кукурудзяні пластівці й різані консервовані банани, а на завершення по чашці чорної кави.

Сніг чистим накрохмаленим укривалом лежав на схилах гір, і вони неймовірно щасливі лягли в ліжко. Але поміж себе вирішили покласти край своєму відлюдництву: наступного ранку через брак майже всього найнеобхіднішого вони мали здійснити подорож до сільських крамниць.

Коли вони прокинулись (досить пізно), встали (ще пізніше) і коли нарешті поснідали жалюгідними залишками, що їх вдалось нашкребти, Роджер заходився шукати свої найміцніші черевики й водонепроникний плащ.

— Хочеш піти зі мною? — спитав він.

— Ні, дякую. Мій одяг не годиться для такої погоди. Промокне, а потім цілий день доведеться сушити. Та й хочеться як слід тут прибрати, поки тебе не буде.

— Почекай, поки я повернуся,— мовив він, зашнуровуючи черевики,— Ми все зробимо разом.

— Ні в якому разі. Мені хочеться відчувати себе твоєю дружиною. Я працюватиму на тебе, як рабиня. Та й не треба, щоб ти дивився, як я прибиратиму. Не хочу, щоб ти мені допомагав і не хочу, щоб ти сидів, наче турецький паша й спостерігав, як я тяжко працюю. Отож іди. І не поспішай повертатись.

— Це я тобі можу гарантувати, дружинонько,— відповів він,— Снігу насипало футів на три-чотири, і по такій дорозі треба пхатися до селища. Не раз, мабуть, доведеться провалитись у замети аж по шию.

— Якщо за три години ти не повернешся,— сказала вона,— я пошлю за тобою сенбернарів. А тепер поцілуй мене і йди.

Роджер поцілував її й вийшов. Сніг був глибокий, але не липкий. Він просувався вперед досить успішно, хоч місцями ноги й грузли вище колін. Найважче було визначити, де кінчається узбіччя, і він кілька разів ступав у кювет. Але пухнастий сніг легко струшувався з одягу, і Роджера, в його веселому, піднесеному настрої, тільки потішали ці маленькі кумедні пригоди, він сприймав їх як жарти й прояви пустотливості всього сущого.

У Лланкрвісі люди лопатами, а може, й з допомогою невеликих снігорозчисників, прокопали вузькі стежки; второвані, вони жовтіли між сліпучо-білих покрівель і садків, а посеред кожної вулиці вимальовувались чіткі візерунки автомобільних шин. Роджер пішов швидше, розмахуючи кошиком. І тут він побачив Райанон. Вона прямувала від центру селища до батьківської оселі. Ну й гарненька лялечка! Роджеру вона тепер не була потрібна і тому подобалася ще більше.

Райанон ішла між високих снігових валів повільно, але ногу ставила по-сільському впевнено. На ній було те саме зелене замшеве пальто й високі акуратно зашнуровані спереду черевики, схожі на ковзанярські. Вона була простоволоса, але вуха захищали два маленькі й гарненькі вовняні навушники, з’єднані жорстким обручем, що тримав її продумано-недбалу зачіску. Вона йшла просто на нього, а Роджер дивився на неї і відчував гостру радість. Вона була чарівна, і він міг вільно милуватися нею — без болісного любовного бажання і не боячись порушити свого спокою, набутого з такими труднощами. Дженні зробила його щасливим, угамувала фізичний голод, і поклик плоті більше не катував його. Нехай Райанон підходить ближче, нехай викликає в ньому той прекрасний трепет, який так і залишиться прекрасним, не перетворившись на гіркоту й біль.