Джон Уейн - Зима у горах

Я радий, що у вас такий настрій,— сказав Роджер.

— Який?

— Неемоційний. Звичайнісінький. Ця ніч для вас нічим не відрізняється від усіх інших, що завершують довгий важкий день і обіцяють сон. Я радий, бо і в мене такий настрій.

Їй вчулася іронія в його тоні.

— Ви вже мені пробачте,— сказала вона.

— Та годі вам.

Вона присіла на тахту фрейлейн і подивилась на нього крізь скельця своїх окулярів.

— Я так стомилася, Роджере. Вже й стояти не можу.

— Нащо ж стояти,— відповів він.— Якщо хочете лягти —

лягайте.

— Ви розчаровані?

На якусь мить Роджер з жахом подумав, що вона збирається попросити його провести ніч у кріслі або на підлозі й не хоче пустити його до себе в ліжко. Переляк, певно, відбився в нього на обличчі, бо вона раптом засміялася, закинувши голову.

«Які в неї чудові зуби»,— подумав він.

Усе ще сміючись, Дженні підвелась і підійшла до нього.

— Ну й вигляд! — вигукнула вона між двома короткими нападами сміху.— Якби я запропонувала вам переночувати надворі в снігу, то й тоді, мабуть... Глянули б ви на себе, така кисла міна!

Він теж засміявся. Вона довірливо обняла його, сплівши пальці в нього на попереці.

— Це ваша домівка, Роджере,— сказала вона просто.— Маленький затишний притулок, що ви його собі знайшли серед цих холодних гір. І в ньому,— а можливо, і в своєму житті,— ви даєте місце жінці, яка може стати для вас хтозна-якою морокою...

— Помиляєтесь.

— Ні, не помиляюсь,— лагідно заперечила вона.— Жінка з тягарем прожитого життя за плечима, з тягарем минулого, яке вона має тягти за собою скрізь. Діти, розлучення, неприємності, проблеми — ні, вам було б краще знайти молоду дівчину, яка ще не має своєї, так би мовити, історії, нічого, що гнітило б її до землі.

— А я люблю історію,— відказав Роджер,— бо я професійний вчений.

Надворі безнастанно, безлико падав сніг, засипаючи їхні сліди, відгороджуючи від усього світу.

— Розумієте, я кажу це,— вона пригорнулася до нього,— а сама нічого подібного не відчуваю. Мого минулого тут немає, та й вашого теж. З нами зараз немає нічого — тільки оця мить, сніг, ваша чудова гаряча грубка і ваше ліжко.

— Так,— погодився він.— Моя грубка і моє ліжко.

Він нахилився, відчинив дверцята, і з грубки на них війнуло малиновим теплом.

— Як чудово! — Вона, наче дитина, заплескала в долоні й так само просто, як дитина, почала розстібати плаття.— Я так стомилася, Роджере,— Вона позіхнула,— Ви в ліжку дуже гарячий?

— Як вогонь. Ні одній мандрівниці, що збилася з шляху, не дав я замерзнути.

Дженні дістала з сумки нічну сорочку.

— Годилося б почистити зуби, але я так стомилася, що й цього не можу. Тільки оце надіну, та й годі.— Вона струснула сорочкою.— Лягайте, Роджере.

— Зараз,— сказав він.

— А де ваша піжама?

— Отам,— кивнув він у бік тахти,— але вона мені не потрібна.

Він підійшов до вимикача й погасив світло. Тепер їх освітлювало лише рожеве мерехтіння, що струмувало від грубки, роблячи всі обриси м’якими й природними, а тіні — оксамитовими.

— Лягайте вже,— лагідно повторила вона.

Він роздягнувся і шмигнув між прохолодні фланелеві простирадла.

— Бачите,— сказав він,—який я слухняний.

Вона спокійно роздягнулась, мить повагалась, чи надягати нічну сорочку, потім відкинула її і, гола, лягла поряд з ним. Обоє довго мовчали.

— Це ти? — нарешті прошепотіла вона.

— Це я.

— Це ти — зі мною?

— Це я.

Вони знову замовкли.

— Це наче вперше,— сказала вона.

— А це і є вперше.

Її груди виявились важчими, ніж він уявляв. Вони явно не відповідали її тендітному тілу. Його побиті ребра заболіли, коли вона притислася до нього, але він на це не зважав,

— Роджере!

— Що, люба?

— А тепер, коли ти взнав мене, я тобі подобаюсь?

Він відповів, але не словами.

її дихання почастішало.

— Що мені зробити, щоб тобі було хороше?

— Ти це робиш.

За вікнами сніжинки творили свій таємничий танок, і умиротворений дух Джеффрі, віддаляючись геть, не залишив на білій шкірі гірського схилу жодного сліду.

На ранок надворі лежали молочно-білі кучугури наметеного снігу, він заповнив усі западини, згладив нерівну поверхню валунів, засипав огорожі. Роджер підійшов до вікна, подивився на краєвид, що відкрився йому, і аж здригнувся від утіхи.

— Маємо день гарного відпочинку,— сказав він, повернувши голову й позираючи через плече на м'які обриси тіла Дженні, що вгадувалося під ковдрою.

— Що ти сказав? — спитала вона, повернувшись до ранкового світла. її очі, не захищені окулярами, повільно оглядали приміщення, наче вона поступово усвідомлювала, де перебуває.