Джон Уейн - Зима у горах

Яскраво палахкотів вогонь, Роджер відчував його жар на своїх щоках. Герет ще поклав нарізаного м’яса усім на тарілки — очевидно, то була їхня основна денна трапеза, коли вони дозволяли собі досхочу попоїсти. Все єство Роджера проймалося глибоким задоволенням, від якого його хилило на сон. Як тут добре! Затуманеним від вдячності поглядом він схвально позирав довкола себе. Будинок міг бути побудований і п’ятдесят, і сто, і триста років тому: тип цієї довгастої споруди не мінявся, відколи її пристосували до тутешніх гірських схилів, на яких шаленіють вітри. Невелике віконце дивилось на заросле будяками поле й кам’яну огорожу край нього, а ще далі — на безкінечний обшир землі, що поступово збігала вниз до безнастанного гомону хвиль і шурхотіння обточеної морем ріпі. Все було так, як було завжди. А проте — не зовсім, бо життя, яким жила ця стара жінка, було о неможливо без сучасного інженерного мистецтва, яке провело на цей гірський схил електрику, тож вона могла готувати своєму синові їсти не на відкритому вогні, визначати час по радіо й мати вогнегасник біля крісла-гойдалки. Старе й нове тут до краю переплуталось, але єдності цій плутанині надавало те, що вона перебувала в логічному взаємозв’язку з усім іншим. І боротьба Герета за незалежність, його рішучість будь-що зберегти своє діло логічно пов’язувалися з тим, що Роджер зараз бачив на власні очі. Автобус був для Герета тим, чим були дев’ять акрів поля для його батька. Його життям.

Нарешті, спорожнивши тарілку й відкинувшись на спинку стільця, Роджер збагнув, що саме він робив протягом останніх трьох місяців. І не без почуття гордості доторкнувся до своєї напухлої губи. Адже його присутність тут — то її заслуга. Безперечно, ця бойова відзнака, ця почесна рана, яку він дістав у боротьбі за спільну справу,— бо, зрозуміло, доведений чи не доведений, але напад на нього можна сприйняти тільки так,— саме вона спонукала Герета запросити його до себе.

Вечерю було закінчено. Герет, знову відхиливши Роджерову допомогу, відніс посуд на кухню і помив його. Потім всі трос знову посідали — мати в кріслі-гойдалці — біля калина, в якому яскраво палахкотів вогонь. Чи не настав час для звірянь? Для щиросердої бесіди? Очевидно, ні. Герет поговорив трохи про магнето, про головку розподільника. Зростаючу загрозу з боку Діка Шарпа, бурий автобус, який шастав, мов акула, і відбивав у них заробіток, було обійдено мовчанкою. І Роджер розумів чому. Під час першого візиту в розмові повинні превалювати дипломатичні теми. Йому й так зроблено велику честь: він сидить біля Геретового вогнища.

За якийсь час Герет пішов до вбиральні за будинком. Залишившись наодинці із старою, Роджер мав намір продовжити ввічливу розмову, не виходячи за рамки безпечних нейтральних тем і, можливо, зробити ще одну спробу змусити її розмовляти з ним по-валлійському. Але настрій у старої, як він раптом зрозумів, був зовсім інший. Після того як двері за Геретом щільно зачинилися, вона нахилилась у бік Роджера, тіло її напружилось, у виразі вилицюватого обличчя з’явилась зосередженість. Він бачив, що вона хоче сказати щось дуже для неї важливе.

— Герете,— покликала вона.

Роджер здогадався, що це перевірка, що вона хоче переконатись: що Герет, а не Роджер, пішов до ty bach.

— Він вийшов.

Стара ще більше напружилась і ще ближче нахилилась у його бік.

— Містере Фернівел! — У її вимові його ім’я прозвучало як ім’я якогось кудлатого ватажка клану з якої-небудь дикої гірської долини: Фер Ні Вел.

— Слухаю, місіс Джонс.

Визначивши напрямок по голосу, вона раптом простягну* ла свою міцну зморшкувату руку й поклала її йому на коліно.

— Скажіть мені.

— Що саме?

Неначе у відповідь, стара так стисла йому коліно, що він мало не скрикнув. А вона шукала потрібні слова і не знаходила їх.

— Ради бога, говоріть по-валлійському! — попросив Роджер.

Повільно, трясучи від зусиль головою, вона висловила те, що її мучило:

— У крамниці мені говорять. Говорять мені, з автобусами погано. Інший автобус возить. Говорять, через Діка Шарпа, Говорять, невідомо, що буде з Геретом. Одні кажуть, йому доведеться поступитись. Продати автобус і перестати возити. Скажіть мені, містере Фернівел. Скажіть, чи й справді так погано? Герет,—вона шалено затрусила головою,—Герет нічого мені не каже. Ні разу не сказав мені, що в нього з автобусом.

— Він не хоче вас хвилювати.

— А я хвилююсь. Увесь час. Коли йду до крамниці, мені завжди говорять погане.